Читати книгу - "Рід Добрянських. Генеалогія і спогади, Леонід Добрянський"

Коли закінчать валькувати, то починають вкручувати стелю. Ставлять козли, роблять так звані хвости з довгого околоту (соломи), вмішаного і втоптаного в рідку глину, і цими хвостами починають вкручувати окремі дерев'яні стелини довжиною 1 метр та діаметром 10-12 сантиметрів. Обкручені стелини подають на горище, там їх за розміром, звідкіль витягнуті, вставляють, а звідти ще не обкручені подають униз. Коли вкрутять стелю, такими ж хвостами вкручують і вплітають димаря-комина. Коли закінчать з димарем, жіноцтво лізе на горище, туди подається глина, перемішана з половою, жінки шарують зверху стелю. На тому основна робота одного дня закінчується.

Далі дають стінам трохи просохнути. Коли просохнуть, шпарують, і так робота з кожним днем все посувається вперед. Але мені не випало на долю бути дома до цілковитого закінчення будівництва хати. Зі мною трапилася пригода (про шо я розповім пізніше), через яку я мусив був виїхати з дому.

Перебуваючи вдома, хоч я був іще і малий, але допомагав у всьому відповідно до своїх фізичних можливостей.

Було мені тоді чотирнадцять років, кругозір мій у той час був занадто вузький. Поки батько був живий, я ввесь час ходив до школи і більш нічим не займався.

Коней в нас не було; їздити нікуди не доводилося. Знав я лише науку, яку здобув у школі, та сільське господарство, яким займався влітку.

Я навіть не знав недалеких навколишніх сіл; знав лише найближчі: с. Адамівку, до якої віддаль 1 км, Кисляк (1 км), де ми прожили три роки, місто Гранів (4 км), куди ходив до школи, місто Гайсин (11 км), куди їздили часто люди на ярмарок, Карбівку (1 км від Кисляка) та ще, може, два-три, ото і все.

Землі ми польової мали 3 десятини на восьмеро їдців, і ту не самі обробляли, не було чим - не було власної худоби, а здавали з половини людям.

Батько, ідучи, бувало, в поле, бере і мене з собою і привчає до роботи. Беремо дві коси і йдемо косити сочевицю; так ото до того домахаюсь, що не здужаю вже і коси потягнути; так уже чогось попід пахвами та в плечах руки почнуть боліти... Поскаржусь батькові, а батько було засміється та й каже: «Нічого, Митю, то без привички». Помаленьку ото і косимо, правда, рідко попадалась непосильна по моїх роках робота, але, звичайно, не без того.

Бувало, молотимо хліб ціпами з батьком разом на току... Та чи мало різного роду робіт є в сільському господарстві! От восени 1924 року закінчуємо будувати хату, а в нас у степу сочевиця поспіла, треба йти косити. Батька нема, надіятися ні на кого, коса як пилка пощерблена - кращої нема. Беру косу на плечі і кроком руш у степ за 7 кілометрів від села! Коли ввесь час іду, інколи частину дороги під'їду із знайомими; всяко буває, коли не маєш власного тягла. Зранку з дому, а ввечері додому, і так кожного дня, аж поки закінчу роботу.

Прийду в степ - кошу не кошу, рву не рву своєю надщербленою пилкою-косою... Напіввикосив, напіввирвав, так і закінчив.

Так ото живу, господарюю, горюю та бідую, а тут ні звідси, ні звідти трапилася жахлива пригода, яку я зараз хочу описати - точно так, як воно було, не перебільшуючи, нічого не прибріхуючи і не добавляючи нічого з голови навіть на макове зерно, - з початку і до кінця, все те, що було і що вдасться пригадати.

Того таки року 1924-го восени після роботи, як і звичайно, я пішов у клуб, (Вдень я працював, а вечорами не забував відвідувати репетиції драматичного гуртка, вистави та інші культурні заходи в клубі). Там не світилося. Світла не було тому, що вирішили проводити репетицію в приміщенні школи. Яку саме виставу готували до постановки, я зараз гаразд не пригадую, якого місяця та числа це було, теж не знаю. Я пішов до школи, сів на передній парті, слухаю та дивлюся, як проводиться репетиція. Прийшов сусідній хлопець; було йому тоді років двадцять п'ять, на прізвище Кучеренко Дмитро, а по-вуличному Сторчак.

Нагнувся він до мене та й стиха говорить: «Митю, іди, я тобі щось скажу». - «Ну що, - кажу йому, - говори тут». Він і шепоче мені: «Я тобі хочу по секрету щось дуже цікаве сказати, ідім от туди в куток за парту». Я і пішов. Посідали ми поруч, він мені і каже: «Знаєш що, Митю? Давай поїдемо до твого дядька Федора. Він добре живе, будемо і ми з ним жити. Якщо хочеш, то я тебе до нього довезу, тому що я знаю, де він». - «А як же ми до нього поїдемо?» - питаю його. - «Простісінька справа, - відповідає мені Сторчак, - напишемо йому листа, сфотографуємось на карточки, пошлемо їх разом з листом, дядько вишле гроші, ми і поїдемо». «Тю, - думаю, - й справді досить-таки просто, треба лише сфотографуватися, написати та послати листа». Залізниця від нашого села була і є за 11 км в місті Гайсині. До того часу мені жодного разу не доводилось їздити залізницею, я навіть не уявляв, що то за поїзд, який він є, той паровоз, які рейки, вагони та таке інше. І як його їхать? Кажуть, що не так, як на возі, а сидиш собі, як у хаті на колесах, і їдеш....

«Ну що ж, - кажу Сторчакові, - давай напишемо листа», а сам собі і міркую: це ж мені нічого не буде коштувати. Дядько нещодавно скільки грошей у подарунок поприсилав! Він, як видно з усього, живе непогано. Ех, щоб і справді до нього заїхать - ото життя було б, не життя, а малина; і помирать було б не треба, а тут, дома, що? Не життя, а мука! Мати як раніше гримала та била, так і зараз гримає та б'є - й коли є за що і ні за що; робота непосильна; а там дядько зможе мене одного вдержати, коли має змогу таку велику силу грошей в подарунок висилать.

В той вечір хоч би що Сторчак мені розповідав, я з усім погоджувався та підтакував, як качка: так, так, так...

Врешті, умовившись написати листа, на тому і розійшлись. Минув після того тиждень, уже і другий минає, та так якось не зійдемось, не здибаємось, не зберемось сісти та написати листа. Він десь ходить на заробітки та на своїй роботі працює, я дома на своїй, і так день за днем котяться без упину...

Між іншим, я раніше назвав Сторчака сусідським хлопцем. Сусідою він був тоді, коли ми жили в шкільній квартирі, а в цей час, про який я розповідаю, ми вже жили у дідовій хаті і сусідами з ним не були. Віддаль між нашими будинками дорівнювала десь із півкілометра, тому ми протягом двох тижнів не бачились.