Читати книгу - "Рід Добрянських. Генеалогія і спогади, Леонід Добрянський"

Заросло воно різними травами, кущами та деревами - грабами, ясенами, калиною, вербою, лозою, малиною, бузиною...

Закінчувалася садиба невеличким берегом, порослим осокою й лозою, тут же була копанка для прання білизни та криниця, а в самому кінці безугавно булькотіла невеличка річечка, обмиваючи трав'яний бережок.

У діда мого, крім батька, було ще двоє синів та дочка - Федір, Макар та Килина.

Батько Захарко був найстарший з братів, Федір - середульший, Макар - найменший. Килина народилася одразу після батька.

Дядько Федір пішов в армію ще року 1909-го, якраз в тому році, коли я народився, навіть у тому ж місяці, на один день раніше мого народження, після чого сім років не було від нього і за нього ні чутки, ні слова, ні півслова.

Між іншим, він вивчав хіромантію та інші науки, які давали йому можливість приблизно, а в деяких випадках і точно, знати, що діється з його родичами вдома.

Коли батько помер, дядько Федір прислав листа, в якому писав: «По моєму определенію брат Захарій Дмітрієвіч умер в таком-то году, такого-то мєсяца і чісла, правда лі етому?». І справді, так і було, не зійшлось лише в числах на два дні, а рік і місяць він вказав точно.

У цьому ж листі він описав усе своє життя протягом чотирнадцяти років - на шести аркушах паперу дрібним почерком. Писав про те, що під час громадянської війни він приєднався до лав Червоної Армії і зі своїм загоном попав у полон до Колчака, який без розбору став розстрілювати всіх узятих ним в полон. «Бачу, що і мене жде розстріл; я вирішив назвати себе старшим організатором і ватажком цієї групи полонених з метою звільнити решту товаришів, яких мали розстрілювати. Так і зробив; виступив наперед лави і звернувся до колчаківських ад'ютантів з такими словами: «Відпустіть рядових, не розстрілюйте, вони ні в чому не винні і нічого не знають, не знають навіть, навіщо, за кого і за що вони воюють. Я їхній ватажок, я їх зорганізував і ними командував; карайте мене».

Воєнно-польовий суд так і зробив: моїх товаришів розстрілювати не став, а взявся за мене. Присудили мені 2000 нагаїв, а потім мали розстріляти.

Одшмагали мене кати, отримав я дві тисячі нагаїв: мало душа з тіла не вилетіла. Коли закінчили шмагати, наступного дня мали розстріляти, але якраз, на щастя, в ту ніч наскочила Червона Армія, колчаківців розігнала, частину розбила, в полон забрала та мене з рук катів вирвала. Я хоч і відлежав у лікарні, але залишився живий».

Федір Дмитрович Добрянський (Далекий Схід, 1920-і рр.)

Описуючи таким чином своє минуле життя, дядько зупинявся на цілій низці таких смертельно небезпечних для нього випадків. Але кожного разу йому щастило уникнути смерті.

Останні роки він проживав у Владивостоці взимку, а влітку кожного року виїжджав на Камчатку на рибні промисли. Жив холостяком, займав великі відповідальні посади; був директором золотих копалень, жив у досить гарних умовах. Про це можна було судити хоча б із того, що коли його брат Макар попросив надати йому матеріальну допомогу на побудову хати, то дядько Федір вислав таку суму грошей: на нашу сім'ю (сім осіб) по 10 карбованців (разом 70 крб.). Своїй сестрі (сім'я з чотирьох чоловік) - 40 крб., дідові (цебто своєму батькові; баби вже не було) 50 крб., брату Макару (склад сім'ї три чоловіка) як подарунок 30 крб. та 100 крб. на будівництво. Крім того, три чи п'ять червінців на колектив, щоб усі зійшлись, випили-погуляли та його згадали. Разом - 320-340 крб. у 1923 році це були великі гроші.

Я вже згадував вище про те, що, залишившись без батька, живучи в дідовій хаті через сіни, ми взялися за закінчення будівництва своєї власної хати.

У моєї матері було дві сестри, які давно повиходили заміж, батьки їхні повмирали: їхня садиба стояла пусткою. Сестри материні жили в більш-менш гарних умовах, матері ж випала гірка доля: смерть чоловіка, нас купа дітвори... Звернулася мати до своїх сестер з проханням, аби вони дозволили їй продати хату та садибу батьків, а за ці гроші вона буде закінчувати будівлю в селі Михайлівці. Сестри на продаж погодилися, і мати хату й садибу своїх батьків продала, за що одержала 200 пудів зерна пшениці та жита (а пуд жита в тому році коштував 25 копійок). На гроші це склало 50 крб. Крім зерна, одержала вона ще 100 крб. золотими п'ятірками царського карбування. На кошти ці ми продовжили будівництво, доклали й ті 70 крб., які одержали від дядька Федора.

Коли було вшито солом'яними сніпками дах, зібрали толоку і заходилися валькувати.

Толокою у нас в Україні зветься колективна робота, на яку сходяться всі сусіди та знайомі, а як село невеличке, то і півсела. Працюють безкоштовно - лише за харчі. Мусить бути і горілка-випивка.

Толока проводиться по черзі - скажімо, я ходив до Івана, коли він будувався, та і до Степана ходив. То вже коли я будуюся, ідуть до мене Іван та Степан відробляти, а Омелько та Панас ідуть теж, але заробляти, тому що і їм незабаром треба буде будуватись.

На толоку хто йде, а хто кіньми їде. Роботи всім вистачає: частина людей копає круг діаметром 5-6 метрів, кіньми підвозять у бочках воду. Коли на штик заступа землю перекопають, ллють туди воду. Заллявши водою, заганяють туди двоє-троє коней і починають місити. Буває, посередині залишають маленький круг діаметром 3/4 метра, якого не перекопують, а він служить для того, щоб погонич стояв на ньому, обкручувався і ганяв коней по замісі. Коли земля гарненько розміситься, круг ями розтрушують солому, і цей заміс викидають на солому, притрушують триням, іще ногами трохи перемішують з триням і рубають квадрати в залежності від товщини шару замісу з таким розрахунком, щоб їх руками легко було відривати від загальної маси, і роблять приблизно одного розміру так звані вальки. Вальки виробляють баби, жінки, молодиці та дівчата, яких разом до цієї роботи стає десь із 50-70.

Вальок має форму французької булки довжиною приблизно 3-4 дециметри та дециметра півтора шириною. Готові вальки кидають позад себе, інші ці готові вальки складають на дерев'яні носилки і несуть до будівлі. Там стоять біля стін складачі, переважно дядьки, які з цих вальків мурують стіни. Стіни в нас кладуться з глини та дерев'яної заміті (наполовину того і другого - шар глини, замітина, знов шар глини і т. д.). Коли заміс з ями ввесь викиданий, починають накопувати другий, заливають водою і знову місять, знову викидають і знову накопують, і так робота іде конвеєром до того часу, поки не закінчать валькування - звичайно, з перервами на обід, полудень та вечерю.