Читати книгу - "Сліпий ліс, Ілля Вінницький"

Лесик помітив два кокони, з яких на нього дивилися здивовані очі.
Один, здавалося, Тарас, а другого він раніше не бачив.

— Це ти, Валахо? — сказав він. Я ж казав тобі, досить мені цих фокусів.

І з мечем почав підходити до Тараса.

— Лесик, Лесик! Ти це кинь, — заговорив Тарас. Якийсь ти зовсім нервовий став, відрубав голову нашому гостю, і навіть імені не спитав. Вже не питаю, звідки у тебе такий меч з’явився.

Лесик зупинився і почав вдивлятися в очі Тараса. Дивився довго, не рухаючись, морщачи лоб і посмикуючи щелепами.

Блискавичним рухом меча він розрубав коріння, що сковували Тараса. І так само мовчки вдивлявся в його очі.

Тарас, не роблячи ніяких рухів, теж вдивлявся в обличчя юнака, намагаючись зрозуміти, чи той самий Лесик до них повернувся, чи вже інший.

У очах щось змінилося, але він був все ж тим самим Лесикю, якого колись врятував Тарас.

— Ах, би тебе випороти! За те, що випендрюєшся, та ще й перед незнайомою тобі людиною. На що витріщився? Звільни Матвія, він піклувався про тебе, поки ти спав. Ану, бігом, а то зараз піду шукати різки, щоб тебе гарненько відшмагати!

— Тарасе, це справді ти? — із скрипом у голосі запитав Лесик.
— Ні, не я! — перервав свою фразу Тарас, раптом побоюючись, що цей дурень зрозуміє все буквально.
— Звичайно, я, кого ж ти ще хотів зустріти в цьому глибокому лісі?

— Тарасе! — Лесик, кинувши меч, кинувся йому на шию, обіймаючи його і ридаючи в його плече.
— Як я за тобою сумував, Тарасе, ти й уявити не можеш, що зі мною сталося.
— Так, ти нам теж не дуже повіриш. Нужбо звільни Матвія, ну і познайомся заодно. Не забувай добрих манер, а то станеш, як той, страшним і негарним.
— Як я сумував за твоїми жартами, Тарасе.

Лесик підбіг до меча, підняв його, вибачившись, що так недбало його кинув. Не роздумуючи, розрубав коріння, що сковували Матвія.

— Здоровенькі були, мене Лесиком звуть, я з села Пеньківка, воно тут недалеко знаходиться.

Лесик показав у ту сторону, де, на його думку, було село, і тут до нього дійшло.
— Тарасе, а де ми взагалі знаходимося?
— А ти подумай, кого ти пару хвилин тому позбавив голови, нікого не нагадує? Ми, здається, в самому центрі Сліпого лісу, і ти такого сліпого ніби зарубав хвилину тому. Ну, зрозумів жарт. А зараз і відповідь на твоє запитання напрошується.
— Так, так, ви в повній жопі.
— Ого!

Матвій вибрався з коріння, взяв свій посох, який якось нервово тремтів, і вирішив представитися Лесикові.

— Привіт, Лесик, мене звуть Матвій, я мандрую світом і збираю вікову мудрість. Ось недавно завітав до вашого табору, щоб трохи підкріпитися, і мені дали їжі на дорогу. А ти сам як? Як почуваєшся? Ти знаєш, у тебе був сильний жар, я трохи розуміюся на лікуванні, і тебе оглядав, намагався допомогти.

— Я, здається, нормально, але багато чого сталося в тому місці, де я був. Це був ніби сон, але якийсь дивний, може, я й зараз сплю, знаєш, я ще не до кінця розібрався, і багато чого мені незрозуміло.

— Тарасе! — окликнув його Лесик. Ну, подивись на мене, щось у мене змінилося? Чи я такий самий, як і раніше? Я вже нічого не розумію, чим більше я пізнаю цей світ, тим більше хочу повернутися назад.

Тарас одразу хотів відповісти з жартом, що як був роззявою, так і залишився. Але ще раз подивився на нього, задумуючись про себе, як змінився його погляд. О боги, йому ще треба буде розповісти про його село, що його більше немає.

Ні, тільки не зараз, не треба йому, який тільки-но одужав, говорити такі речі, неясно, чим це може обернутися. Ще ніколи не бачив, щоб Лесик брав у руки подібний меч, і не кажучи вже про те, як він ним вправно володів.

Тарас вдивлявся в Лесика уважно і аж стиснув кулаки, то від бажання напасти на нього, то від свого нерозуміння, що тут відбувається. Перед ним стояв ніби той самий Лесик, якого він ніс на плечах через весь ліс, ну, правда, десь і на повзучому звірі дісталися.

Але перед ним стояв уже не пташеня, яке тільки-но вибралося з яйця, яким він бачив Лесика раніше, а вже оперений, майже самостійний птах. Тарас, не показуючи виду, дивився на нього в повному розгубленні.

Лесик став трохи вищим, його м’язи набрали об’єму, і у нього відросло волосся. Коли це все сталося? Коли відбулося?

І його рука набула нормального кольору.

І, о боги, звідки у нього цей чорний серп, що пульсує золотом по краях? Він тримає його, навіть не замислюючись, ніби це звичайна палиця, щоб ганяти худобу.

— Та ні, ні, наче все по-старому, який був, такий і залишився.

— Лесик, а звідки у тебе такий дивний меч, і що тобі снилося? — запитав Тарас.
— А це... — піднімаючи над головою свій дивний меч, простодушно відповів Лесик. Його звуть Вампір. Його мені сестра подарувала.

І раптом до Лесика дійшло те, що він тільки що сказав. І повторив про себе, падаючи на коліна:
— Це мій тобі прощальний подарунок, братику. Прощай. І прошу, знайди мене справжню.

Лесик впав у ступор і сидів, обдумуючи те, що сталося з ним за останню годину і за останній рік. Повільно відновлював картину своїх прожитих там років.