Читати книгу - "Закохана у боса , Кетрін Сі"

Глава 19. Вибачення

Глава 19. Вибачення 

 

Моя постійна посада передбачала власний кабінет, тож після обіду я сиділа в своєму кабінеті, намагаючись сфокусуватися на звіті, коли раптом в двері постукали. Я підняла голову й побачила Луїзу. Вона виглядала трохи нервово.

— Можна поговорити? — запитала вона, не входячи одразу.

Я кивнула, запрошуючи її сісти.

— Я хотіла вибачитись за все, — сказала Луїза, сидячи навпроти мене. — За своє ставлення до тебе, за те, як я поводилась. Я знаю, що була не права.

Я витримала паузу, думаючи про те, що все, що сталося, не було випадковим. Я зітхнула, і, зібравши всю свою силу, відповіла:

— Я не очікувала цього від тебе. І знаєш що, я теж була не ідеальною. Але, здається, все ж таки ми не такі різні. Вибачаю.

Луїза виглядала здивованою. В її очах промайнула невелика полегкість.

— Дякую. Справді, — промовила вона і усміхнулась. — Не думала, що це так легко буде сказати.

Я теж посміхнулась. Щось у її голосі було щирим. Якось несподівано ми стали знову на одному рівні.

— Може, тепер ми зможемо нормально спілкуватись? — я підняла брови в знак запитання.

— Так. Обіцяю, що більше не буду… ну, ти зрозуміла. — Луїза покачала головою, сміючись.

Піднявшись, вона наблизилась до дверей.

 

— Я просто хотіла сказати… вітаю, Дел, — додала вона.

Я здивувалась.

— З чим? — запитала, не зовсім розуміючи, про що йдеться.

Луїза знову загадково посміхнулась, оглядаючи мою сорочку.

— Ти і сама все розумієш. — Вона лукаво підняла брови.

Я миттєво зрозуміла, що ми з Еміром, ймовірно, занадто виразно демонструємо свої почуття. Луїза зрозуміла без слів.

— Ви погано приховуєте це, — додала вона, а її посмішка ставала все ширшою.

Я лише посміхнулась у відповідь, хоча насправді це справді було так. Вона пішла, залишивши мене з думками. Невже ми дійсно так очевидно виглядали? Чи це просто моя уява?

 

Після того, як Луїза пішла, я залишилася на деякий час в тиші. Відчуття, що мене помітили, було дивним. Певно, не так вже й вдало ми приховували з Еміром свої стосунки, як я намагалася думати. Тому я сиділа й усміхалась, згадуючи, як ми з ним усе більше стали пускати один одному ці маленькі знаки. Це вже не просто спільна робота, не просто робочі моменти, які ми обговорюємо. Це більше, ніж я могла уявити.

Згадала, як він поглядав на мене сьогодні, як тримав за руку, не ховаючи своїх почуттів. Як це було — вперше говорити йому, що я його люблю, і відчувати те ж саме від нього.

 

Я сіла за стіл, намагаючись зібратися з думками. Всі ці події... Все змінюється так швидко. І ми вже не могли приховати цього, хоча до цього намагались зберігати дистанцію. Чи можна було це приховати взагалі?

 

В офісі на моїй перерві я одержала повідомлення від Еміра: 

 

“Нам потрібна ще одна зустріч після роботи. Час і місце на твоєму виборі. Я буду чекати.”

 

Ми дійсно не переставали говорити одне з одним, і я відчула, як серце прискорилося при думці про нашу наступну зустріч. Усі ці моменти були для мене новими. Чи справді я готова до цього?

До вечора я вирушила на зустріч, і, як зазвичай, ми зустрілися в його кабінеті, залишившись наодинці, щоб говорити не тільки про роботу.

Емір увійшов, знявши піджак і поглянувши на мене з таким виразом, що я зрозуміла — він чекає, коли я буду готова зробити наступний крок. Крок у наші стосунки. І, можливо, він теж знає, що ми обидва боїмося втратити цей момент.

Я зустріла його погляд і посміхнулась.

— Я думала, ти хотів поговорити про роботу, — сказала я, намагаючись трохи розрядити атмосферу.

— Я про це теж думав, — відповів він, підходячи ближче. — Але зараз мені хочеться поговорити про нас.

Ми стояли поряд, і я відчула його тепло. Я не чула слів, бо була зосереджена на його погляді. Це все стало таким реальним, таким глибоким. І раптом я зрозуміла, що більше не боюсь. Ми зробили цей крок, і я відчуваю, як це змінює нас обох.

Він нахилився, ніжно торкнувшись моїх губ, і я миттєво відповіла на його поцілунок. Це був ніжний поцілунок, не такий, як раніше. Це був поцілунок, в якому ми нарешті говорили без слів.

— Я знаю, що я хочу бути з тобою, Дел, — прошепотів він, коли відірвався. — Ти все, про що я думав останнім часом.

Я лише тихо посміхнулась. Ми мовчки дивились один одному в очі, і це мовчання говорило більше за будь-які слова.

 

А потім, коли "зустріч" завершилась і ми вирушили на вихід, до його будинку. Я знала, що наша історія тільки починається. І більше не буде ні відступу, ні сумнівів.

 

 

 

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍