Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

class="p1">Вигляд обох жертв наповнював його жахом, він відчував, що задихається на самоті, у цій пустці, наповненій двома трупами.

Ще недавно його підтримувала лють, цей великий дар сильних людей, підтримувала його розпука, остання доблесть страченців, яка спонукала Титанів штурмувати самісіньке небо, Аякса — погрожувати кулаками богам.

Вільфорова голова схилилася під непосильним тягарем; він звівся з колін, провів тремтливою долонею по волоссю, що злиплося від поту; він, що ніколи не знав жалості, подався до свого батька, щоб хоч комусь розповісти про своє горе, бодай перед кимось вилляти свою муку.

Він спустився знайомими нам сходами і ввійшов до Нуартьє.

Коли він увійшов, Нуартьє з усією увагою і приязню, яку тільки міг висловити його погляд, слухав панотця Бузоні, що був, як завше, спокійний і незворушний.

Угледівши абата, Вільфор підніс руку до чола. Минуле накотилося на нього, немов грізна хвиля, що здіймає більше піни, ніж інші.

Він згадав, як був у священика за два дні після обіду в Отеї і як той з’явився до нього того дня, коли померла Валентина.

— Ви тут, панотче! — сказав він. — Ви завжди приходите разом зі смертю?

Бузоні випростався. Побачивши спотворене Вільфорове обличчя, його нестямний погляд, він зрозумів, що скандал у залі суду вже вибухнув; про решту він не знав.

— Я приходив молитися коло тіла вашої доньки, — відказав Бузоні.

— А сьогодні ви навіщо прийшли?

— Я прийшов, щоб сказати, що ви цілком заплатили мені ваш борг. Віднині я благатиму Бога, щоб він зупинився на ньому, як і я оце.

— Боже милосердний, — вигукнув Вільфор, відступивши на крок, — цей голос… ви не панотець Бузоні!

— Ні.

Абат здер із себе перуку з тонзурою, струснув головою, і довге темне волосся розсипалося на плечах, облямувавши його мужнє обличчя.

— Граф Монте-Кріс­то! — вигукнув приголомшений Вільфор.

— І навіть не він, пане королівський прокуроре, згадайте-но, понишпорте у вашій пам’яті.

— Цей голос! Де я його чув?

— Ви чули його у Марселі, двадцять три роки тому, у день ваших заручин із Рене де Сен-Меран. Пошукайте у своїх ділових теках.

— Ви не Бузоні? Ви не Монте-Кріс­то? Боже мій, то це ви мій ворог, таємний, невблаганний, смертельний! Я вчинив вам якесь зло в Марселі, горе мені!

— Авжеж, ти вгадав, — відказав граф Монте-Кріс­то, згорнувши руки на грудях. — То згадай-таки, згадай!

— Та що ж я тобі зробив? — вигукнув Вільфор, і думки його заметалися на тому порозі, розум і безум зливаються в імлі, котра вже не сон, але ще й не пробудження. — Що я тобі вчинив? Кажи!

— Ти прирік мене на страшну, повільну смерть, ти вбив мого батька, ти разом зі свободою забрав у мене кохання і разом із коханням — щастя!

— Та хто ж ти? Хто?

— Я примара того бідолахи, якого ти живцем поховав у підземеллях замку Іф. Коли та примара вийшла з могили, Господь заховав її під маскою графа Монте-Кріс­то і обсипав його самоцвітами й золотом, щоб ти не впізнав його до цієї миті.

— Я впізнаю тебе, впізнаю! — сказав королівський прокурор. — Ти…

— Я Едмон Дантес!

— Ти Едмон Дантес! — вигукнув королівський прокурор, ухопивши графа за руку. — То ходімо!

І він попровадив його до сходів; здивований граф Монте-Кріс­то попрямував із ним, не знаючи, куди провадить його королівський прокурор, і передчуваючи нове лихо.

— Поглянь, Едмоне Дантесе! — сказав Вільфор, показуючи на трупи дружини і сина. — Поглянь! Ти задоволений?..

Граф Монте-Кріс­то зблід мов смерть; він зрозумів, що в тій помсті перейшов межу; він збагнув, що тепер уже він не зважиться сказати: «Бог за мене й зі мною».

Холодний жах охопив його душу; він кинувся до дитини, підняв її повіки, помацав пульс і, вхопивши її на руки, вибіг із нею до Валентининої кімнати й замкнув за собою двері.

— Мій син! — заволав несамовито Вільфор. — Він украв тіло мого сина! Горе, прокляття, смерть тобі!

І хотів було кинутися за графом Монте-Кріс­то, та ноги прикипіли до підлоги, наче вві сні, очі мало не вилізли з лоба, скорчені пальці дедалі дужче впивалися в тіло, аж із-під нігтів бризнула кров, жили на скронях набрякли, череп мало не лускав од думок, що роїлися в ньому, аж мозок його затопило полум’я.

Це заціпеніння тривало кілька хвилин, і врешті непроглядна пітьма божевілля поглинула Вільфора.

Він скрикнув, дико зареготав і побрався сходами в діл.

За чверть години двері Валентининої кімнати відчинилися, і на порозі постав граф Монте-Кріс­то.

Він був блідий, погляд його потьмянів, груди тяжко дихали; риси його завжди шляхетного обличчя були спотворені стражданням.

Він тримав на руках дитину, яку вже ніщо не могло повернути до життя.

Граф Монте-Кріс­то став на одне коліно, побожно опустив дитину на килим біля матері й поклав голову сина їй на груди.

Потім підвівся, вийшов із кімнати і, зустрівши на сходах когось зі слуг, запитав:

 — Де пан Вільфор?

Слуга мовчки показав пальцем на сад.

Граф Монте-Кріс­то спустився з ґанку, попрямував у тому напрямку і поміж слуг, що там з’юрмилися, угледів Вільфора, який несамовито копав заступом землю.

— Ні, не тут, — гарячково повторював він, — ні, не тут.

І копав далі.

Граф Монте-Кріс­то підійшов до нього і ледве чутно, майже смиренно мовив:

— Ви втратили сина, мосьпане, та у вас лишилася…

Не слухаючи, Вільфор урвав його.

— Я його знайду, — сказав він, — не кажіть, що тут його нема, я його знайду, навіть якщо мені доведеться шукати його до Страшного суду.

Граф Монте-Кріс­то сахнувся.

— Він із глузду зсунувся! — вигукнув він.

І, наче злякавшись, що на нього обваляться мури цього клятого дому, вибіг на вулицю, уперше засумнівавшись у тому, чи мав право так учинити, як він ото вкоїв.

— Досить, досить, — сказав він, — зглянемося над останнім!

Удома граф Монте-Кріс­то застав у себе Морреля; той вештався покоями, наче мовчазна примара, що чекає призначеної для неї пори, щоб повернутися в свою домовину.

— Приготуйтеся, Максимільяне, — усміхнувшись, мовив йому граф Монте-Кріс­то, — завтра ми покидаємо Париж.

— А що, вам нема вже чого тут робити? — запитав Моррель.

— Нема чого, — відказав граф Монте-Кріс­то. — боюся, я й так зробив забагато.

XV. Від’їзд

Події останніх тижнів збурили всенький Париж. Сидячи в маленькій вітальні на вулиці Меле, Емманюель із дружиною обговорювали їх із цілком зрозумілим спантеличенням; вони відчували, що існує якийсь зв’язок поміж трьома раптовими і непередбачуваними катастрофами, що спіткали Морсера, Данґляра й Вільфора.

Максимільян, що прийшов їх одвідати, слухав їх чи радше був присутній під час їхньої розмови, поринувши у свою звичну байдужість.

— Ох, Емманюелю, — казала Жюлі, — таке враження, наче ці люди, що ще вчора були такі заможні, такі щасливі, забули заплатити за своє багатство і щастя данину лихій долі; і ось, наче в казці Перро, з’являється зла фея, яку не запросили на весілля чи на хрестини, щоб відплатити за цю