Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

забудькуватість.

— Такий розгром! — казав Емманюель, думаючи про Морсера і Данґляра.

— Таке лишенько! — казала Жюлі, думаючи про Валентину, якій жіноче чуття не дозволяло їй назвати у присутності брата.

— Якщо їх покарав Господь, — казав Емманюель, — значить, він, що є найвищим милосердям, не знайшов у минулому тих людей нічого, що заслуговувало б для пом’якшення кари; значить, ці люди були прокляті.

— Ти надто вже суворо судиш, Емманюелю, — сказала Жюлі. — Якби тієї миті, коли мій батько вже тримав у руках пістоля, хтось мовив, як ти оце: «Цей чоловік заслуговує своєї долі», то хіба не помилився б він?

— Так, але Господь не допустив, щоб наш батько загинув, як не допустив, щоб Авраам приніс у жертву свого сина; як і патріархові, послав він янгола, який зупинив смерть на півдорозі.

Ледве він промовив ті слова, як задзеленчав дзвоник.

То воротар сповіщав про гостя.

Майже відразу відчинилися двері, і на порозі постав граф Монте-Кріс­то.

Жюлі й Емманюель зустріли його радісними вигуками.

Максимільян звів голову і знову понурив її.

— Максимільяне, — сказав граф Монте-Кріс­то, удавши, ніби не помічає його байдужості, — я приїхав по вас.

— По мене? — запитав Максимільян, ніби отямившись від сну.

— Авжеж, — сказав граф Монте-Кріс­то, — адже ми вирішили, що ви поїдете зі мною, і я попередив вас ще учора, щоб ви приготувалися.

— Я готовий, — сказав Максимільян, — я зайшов попрощатися з ними.

— А куди ви їдете, пане графе? — запитала Жюлі.

— Спершу до Марселя, пані.

— До Марселя? — перепитала Жюлі.

— Так, і забираю вашого брата.

— Пане графе, поверніть нам його здорового, — сказала Жюлі.

Моррель одвернувся, щоб не бачили, як він геть зашарівся.

— А ви помітили, що він хворий? — запитав граф Монте-Кріс­то.

— Так, і я боюся, чи не нудно йому з нами.

— Я постараюся розважити його, — сказав граф Монте-Кріс­то.

— Я до ваших послуг, мосьпане, — сказав Максимільян, — прощавайте, любі мої, — прощавай, Емманюелю, прощавай, Жюлі!

— То ти вже прощаєшся? — вигукнула Жюлі. — Хіба ви зараз їдете? А речі, а паспорти?

— Завжди легше розлучитися відразу, — сказав граф Монте-Кріс­то, — я певен, Максимільян про все вже потурбувався, як я його просив.

— Паспорт у мене є, і речі я спакував, — тихо, спокійно мовив Моррель.

— Чудово, — всміхнувся граф Монте-Кріс­то, — ось що значить військова точність.

— І ви нас так і покинете? — спиталася Жюлі. — Простісінько зараз? Ні дня не подаруєте нам, ані годинки?

— Мій ридван коло брами, мосьпані; за п’ять днів я маю бути в Римі.

— А хіба Максимільян прямує в Рим? — запитав Емманюель.

— Я прямую туди, куди пан граф завезе мене, — сумовито всміхнувшись, відказав Максимільян. — Я належу йому ще на місяць.

— Чому він так сумно каже про це, пане графе?

— Ваш брат їде зі мною, — лагідно сказав граф Монте-Кріс­то, — то не тривожтеся за нього.

— Прощавай, сестро! — повторив Максимільян. — Прощавай, Емманюелю!

— У мене серденько роздирається, як я бачу, який він став байдужий до всього, — сказала Жюлі. — Ти щось приховуєш від нас, Максимільяне!

— Ось побачите, — сказав граф Монте-Кріс­то, — він повернеться до вас веселий, усміхнений і радісний!

Максимільян зневажливо, навіть із гнівом зиркнув на графа Монте-Кріс­то.

— Гайда! — сказав граф Монте-Кріс­то.

— Та перш ніж ви поїдете, пане графе, — мовила Жюлі, — хочу висловити вам усе, що минулого разу…

— Пані, — сказав граф Монте-Кріс­то, узявши її руки у свої долоні, — усе, що ви скажете мені, буде менше від того, що можу прочитати я у ваших очах, менше від того, що каже вам ваше серденько і що чує моє серце. Мені слід було б учинити, як ото доброчинцеві з роману, і поїхати, не побачившись із вами; але такий добрий учинок не по силі мені, тому що я людина слабка і марнославна; я радію, зустрічаючи ніжний, розчулений погляд моїх ближніх. Тепер я їду, і такий я себелюб, що кажу вам: не забувайте мене, друзі мої, бо, напевне, ми з вами більше ніколи не побачимося.

— Більше ніколи не побачимося! — вигукнув Емманюель, а щоками Жюлі покотилися сльози. — Ніколи більше не побачимо вас! То ви не людина, а Бог, що спустився на землю, щоб учинити добро, а тепер повертається на небо!

— Не кажіть так, — хутко відказав граф Монте-Кріс­то, — ніколи не кажіть, друзі мої; боги не коять лиха, боги зупиняються там, де хочуть зупинитися; випадок не владний над ними, навпаки, вони самі керують випадком. Ні, Емманюелю, я людина, а ваш захват блюзнірський, та й не заслуговую я на нього.

І граф Монте-Кріс­то, із жалем покидаючи цей дім, де мешкало щастя, припав губами до руки Жюлі, що кинулася в його обійми, і простягнув руку Емманюелеві; потім кивнув Максимільянові, що був так само байдужий і засмучений.

— Поверніть моєму братові радість! — сказала Жюлі графові на вухо.

Граф Монте-Кріс­то потиснув їй долоньку, як одинадцять років тому, на сходах, що провадили до кабінету судновласника Морреля.

— Ви так само вірите Синдбадові-Мореплавцю? — усміхаючись, запитав він.

— Авжеж.

— Тоді ні про що не думайте, а сподівайтеся на Бога.

Як ми вже казали, коло брами чекав поштовий ридван, і четверо прудких коней, стрясаючи гривами, нетерпляче били копитами в землю.

Біля ґанку чекав Алі. Він був геть захеканий, спітнілий, наче довго біг.

— То що, — спитався арабською в нього граф Монте-Кріс­то, — ти був у старого?

Алі кивнув.

— І ти розгорнув перед ним листа, як ото я тобі звелів?

Невільник знову кивнув.

— І що ж він сказав чи радше що він вчинив?

Алі обернувся до світла, щоб пан міг ліпше його бачити, і, старанно та вправно наслідуючи міміку старого, заплющив очі, як це робив Нуартьє, коли хотів сказати: так.

— Пречудово, він згоден, — сказав граф Монте-Кріс­то, — їдьмо!

Насилу він промовив те слово, коні рвонули з місця, і з-під копит бризнув цілий сніп іскор.

Максимільян мовчки забився в куток.

Минуло з півгодини; раптом ридван зупинився: граф Монте-Кріс­то сіпнув за шовковий шнурок, прив’язаний до пальця Алі.

Нубієць плигнув додолу, відчинив дверцята, і граф Монте-Кріс­то вийшов.

Ніч сяяла зорями. Граф Монте-Кріс­то стояв на вершині пагорба Вільжюїф, на плисковатому майданчику, із якого видно було всенький Париж, що скидався на темне море, де, немов фосфоресцентні хвилі, мерехтять мільйони вогнів; авжеж, хвилі, та бурхливіші, шаленіші, мінливіші, хвилі, та ще більш навіжені й поглинущі, ніж буруни розгніваного океану, хвилі, що не знають ніколи супокою, завжди наштовхуються одна на одну, завжди піняві, завжди згубні!..

За знаком графа Монте-Кріс­то ридван од’їхав на декілька кроків, і він лишився сам.

Згорнувши руки на грудях, граф Монте-Кріс­то довго дивився на те горнило, де розжарюються, топляться і відливаються всі думки, що, вихлюпуючись із тієї клекотливої безодні, збурюють усенький білий світ. Потім, наситивши свій зір видовиськом того Вавилону, який чарує і побожних мрійників, і насмішкуватих матеріалістів, він схилив голову і склав долоні, наче до молитви.

— Велике місто, — прошепотів він, — ще й півроку не минуло,