Читати книгу - "Пісня Соломона"

чаю, а не якихось помий.

— Старий Ліптон дере «Нью-Йорк Таймс», підфарбовує клаптики та вкладає їх у гарненькі маленькі біленькі пакетики. А негри-північани пропадають за ними. Дуріють. Ти помічав це? Зауважив, що тутешні люди просто гинуть за цими пакетиками?

— О Ісусе Христе!

— А він теж із Півночі. Жив у Ізраїлі, але серцем був північанин. Своїм кровоточивим серцем. Гарненьким закривавленим серденьком. Південці вважають, що Ісус їхній, бо вперше побачили Його, коли вже був розіп’ятий. Такі речі їм близькі — хрест, цвяхи... А північани краще розуміються на...

— Це ти про кого? Про чорних чи білих людей?

— Чорних? Білих? Тільки не кажи мені, що ти один із негрів-расистів. Хто тут щось говорив про чорношкірих? Це був лише урок географії.

Гітара подав Дояреві чашку з гарячим чаєм.

— Ну, якщо це чай, то я тоді оката яєчня.

— Розумієш, про що я хотів сказати? Про перебірливість. Нащо тобі бути окатою яєчнею? Чому не звичайною яєчнею? Чи просто звичайним собі яйцем? Втім, чого це яйцем? Негр може бути багато чим, але аж ніяк не яйцем.

Гість засміявся. Гітарі знову вдався дотеп. Дояр прийшов сюди, стояв перед дверима, промоклий наскрізь, готовий звалитись і вмерти, а тепер він зо сміху пролив чай і ледве спромігся на слова:

— Це ж чому? Чому ніґер не може бути яйцем? Та може, якщо захоче!

— Дзуськи! Не може. Це не його природа. А все через гени. Гени не дозволять йому стати яйцем, хай хоч як старається. Природа каже: «Ні, негриську, не бути тобі яйцем. Хіба круком, якщо хочеш. Або великим павіаном. Але не яйцем. Яйце — складна штука. Тендітна. І біла».

— Є яйця і з темною шкаралупою.

— Це мішанці. Мулати. Ніхто їх не хоче.

— Французи хочуть.

— Так. У Франції. Але не в Конґо. У Конґо француз ані не торкнеться такого яйця.

— Чому?

— Боїться. Такі яйця можуть зашкодити шкірі. Як і сонце.

— Французи люблять сонце. Вони завжди засмагають. На Рів’єрі...

— Це під французьким сонцем. Але не під конголезьким. У Конґо вони ненавидять сонце.

— А я маю право бути чим захочу. Хочу бути яйцем.

— Пряженим?

— Пряженим.

— Тоді хтось має розбити твою шкаралупу.

Гітара миттєво змінився. Дояр витер губи. Уникав Гітариного погляду, знав, що ці очі знову вороже блищать. Кімнатку наповнила тиша насторожености. Оце помешкання було, власне, верандою на другому поверсі. Її обмурували та стали винаймати, тож хазяйка брала комірне, а заодно мала собі сторожа. До кімнатки вели сходи знадвору, і це було зручно старому парубкові. Та ще й такому потайному, як Гітара Бейнз.

— Чи міг би я тут заночувати? — спитав Дояр, дивлячись на свої нігті.

— Хочеш переслатися з кимсь?

Дояр похитав головою.

Гітара не повірив йому. Не повірив, що приятель справді хоче провести ніч на самоті перед днем своєї насильницької смерти.

— Дояре, це жахливо.

Той промовчав.

— Тебе ніхто не силує наражатися. Навіть задля мене. Таж кожен знає, що ти відважний, коли схочеш.

Дояр підвів очі, але й далі мовчав.

— І все-таки, — вів своє Гітара, — можеш дозволити, щоб тобі вирвали серце. Був би ти тоді ще один сміливий негр, що згинув ні за цапову душу.

Дояр потягнувся за пачкою сигарет. Була порожня, тож узяв довгий недокурок із накривки до банки з-під соєвої олії. Ця накривка правила за попільницю. Простягнувся на постелі й обмацав себе довгими пальцями, шукаючи сірники.

— Холодно, — сказав він.

— Дурниці, — відповів Гітара. — Ніякого холоду. Навіть на Північному полюсі не холодно. Якщо гадаєш, що це не так, то поїдь туди, подивися на ці льоди й дай їм заморозити твою задницю. А що не вдасться льодам, те вдасться білим ведмедям.

Гітара звівся. Його голова майже досягала стелі. Занепокоєний Дояревою байдужістю, він спробував якось приховати своє зворушення. Заходився прибирати кімнату. Витяг з-під стільця в кутку порожню пачку та став укидати в неї недопалки сірників з підвіконня, свинячі кістки по вчорашній вечері й інше сміття. Зминав паперові скляночки, просяклі капустяним соком, і жбурляв їх у пачку.

— Дояре, кожен негритос, із усіх, кого я тільки знаю, хоче бути холоднокровним. Дуже просто тримати в рамках себе, але когось іншого — навряд.

Гітара скоса глянув на Дояреве лице, шукаючи хоч якогось знаку приступности. Така мовчанка — це щось нове. Напевно щось трапилося. Гітара справді стурбувався своїм другом. Та й взагалі не хотів, щоб сталося щось погане й тут порядкувала поліція. Він узяв цю імпровізовану попільницю.

— Почекай. У ній ще є добрячі недокурки, — тихо озвався Дояр.

Гітара спорожнив попільницю в пачку.

— Навіщо ти це зробив? Адже добре знаєш, що не маємо сигарет.

— То відірви задок від постелі й піди купи собі.

— Та ну ж бо, Гітаро. Облиш дурниці.

Дояр встав з ліжка й простягнув руку до пачки. Ось-ось і дотягнувся б, але Гітара відступив на крок, смикнув пачку на себе й кинув її через всю кімнату. Сміття розсипалося по підлозі, звідки й прийшло. Граційний і спритний, як кіт, він зігнув руку й з розмаху стукнув кулаком об стіну. Поставив перед приятелем перешкоду. Не дав йому зрушити з місця.

— Слухай, — негучно сказав Гітара. — Уважно слухай, коли я тобі щось кажу.

Вони стояли впритул, голова до голови. Доярева нога зависла в повітрі, Гітара бентежив його палючим поглядом, однак той не відводив очей.

— А якщо не слухатиму? Що тоді? Уб’єш мене? Я Мейкон, не забувай цього. І я вже мертвяк — Дед.

Гітара не всміхнувся на цей заяложений жарт, однак вираз його лиця пом’якшав, вогники в очах пригасли.

— Хтось мав би сказати це твоєму вбивці, — відповів Гітара.

Реготнувши, Дояр рушив до ліжка.

— Занадто переймаєшся, Гітаро.

— Не занадто. Якраз до міри. І зараз хочу знати, чому ти взагалі не переймаєшся. Ти прийшов до мене, знаючи, що сьогодні вже тридцятий день. Знав, що коли хтось захоче тебе знайти, то рано чи пізно припреться сюди. І ще й просиш покинути тебе напризволяще. Ось тепер опиши мені те, що ти робиш.

— Послухай, — сказав Дояр, — в усіх цих випадках я лише двічі мав страх: першого разу і третього. А відтоді опанувався. Так чи ні?

— Так, але цього разу діється якась