Читати книгу - "Пісня Соломона"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Яка там чудасія!
— А таки діється. Ти сам чудо-диво. Чудний якийсь.
— Не чудний я. Просто втомлений. Втомився від отих дурноверхих крутіїв, від отого божевільного міста. Маю по зав’язку тієї безглуздої біганини по вулицях...
— Якщо ти тільки втомився, то можеш відпочити будь-де, хоч би й тут. Невдовзі матимеш спочинок і святий спокій. Шкода, що не можу запропонувати тобі вигідної постелі. Зрештою, в моргу взагалі не дають матраців.
— А може, вона не прийде цього разу.
— За ці шість місяців вона завжди приходила точно. Надієшся, що взяла собі вихідний, га?
— Вже не можу ховатися від отієї сучки. Мушу покласти цьому край. Не хочу щомісяця знову й знову переживати одне й те саме.
— Чому б тобі не попросити її рідню якось вплинути на неї?
— Я сам її рідня.
— Ну й сказонув! Послухай-но мене. Останнього разу ця мавпа мала при собі ножа-білика. Ним шкури луплять. Знаєш, який гострий такий ножака? Розітне тебе, хлопче, як лазер.
— Знаю.
— Де там знаєш! Коли ми з Місяцем схопили її, ти лежав під шинквасом.
— Я знаю, що вона мала при собі.
— Завтра в цій кімнаті не буде Місяця. Ані Гітари, якщо послухаюся тебе. Вона може прийти з пістолетом.
— Який дурень дасть пістолета негритосці?
— Той самий, що дав Портерові рушницю.
— То було дуже давно.
— Але навіть не це мене турбує. Мене турбує твоя поведінка. Ти наче хочеш лиха. Наче смакуєш його наперед.
— Звідки ти це взяв?
— А ти подивися на себе. Бач, як причепурився.
— Я ж мусив працювати в крамниці Сонні. Адже знаєш, що мій старий вимагає, щоб я до роботи вдягався пристойно.
— Ти мав час переодягнутися. Вже за північ.
— Гаразд. Я причепурився. Я смакую лихо наперед. Тільки-но я здобувся на те, щоб сказати тобі: вже не можу ховатися...
— Ти що, таємницю відкриваєш? Маєш якусь таємницю?
— Ми двоє маємо.
— Двоє? Ти і вона?
— Ні. Ти і я. Ти ж недавно ставив такі собі димові завіси, — Дояр глянув на Гітару й усміхнувся. — Тільки не думай, що я цього не помітив.
Гітара відповів такою самою усмішкою. Знаючи, що тут є якийсь секрет, він перейшов на звичний приятельський тон.
— Згода, містере Дед. Хай буде по-твоєму. Чи не був би такий ласкавий попрохати свою гостю, щоб трохи прибрала тут, перш ніж піде геть? Не хочу, повернувшись, шукати твою голову під купою недокурків. Було б добре, якби вона лежала десь на видноті. А якщо тут залишиться голова гості, то про такий випадок у шафі на полиці знайдеться гарний рушник.
— Заспокойся, хлопче. Ніхто не згубить голови.
Друзі засміялися з цієї принагідної гри слів. Сміючись, Гітара вхопив свою коричневу шкіряну куртку й метнувся до дверей.
— Сигарети! — гукнув йому вслід Дояр. — Принеси мені сигарет, поки ти не запропастився кудись.
— Матимеш їх! — відгукнувся той, збігши вже до середини сходів. Його думки були вже не про Дояра. Полетіли вперед, до будинку, де на Гітару чекало шість стариганів.
Цієї ночі він не повернувся додому.
Дояр непорушно лежав, залитий сонячним промінням. В голові була пустка, легені прагли тютюнового диму. Помалу навертався страх і водночас прагнення смерти. Понад усе хотілося забути те, що знав, і не вплутуватися в розказані йому історії. Усе, що він тільки знав про світ, взято з чужих слів. Дояр почувався помийним відром на чужу волю, на чужу ненависть. Зі своєї волі він нічого не робив. Крім одного разу, коли вдарив батька, ніколи не діяв на свій розсуд. Той один-єдиний вчинок приніс небажане знаття і відповідальність за це знаття. Після батькової розповіді про Рут син теж став її зневажати. І водночас почувався обманутим й обтяженим, наче хтось ні за що накинув на його плечі важку ношу. Не будучи ні в чому винним, Дояр не хотів бути причетним до цієї прикрої справи, не хотів навіть думати про неї.
Почуваючи себе справедливим праведником, він вилежувався на Гітариній постелі. У такому самому настрої Дояра десь тиждень тому смикнуло слідкувати, як нишпорка, за своєю матір’ю, коли та вийшла з дому.
Повертаючись додому з вечірки, він припаркував Мейконів «Б’юїк» на край дороги й вимкнув фари. І тут побачив матір. Ішла Нелікарською вулицею. Хоч було вже пів на другу ночі й Рут звела комір плаща, однак зовсім не виглядало на те, що вона кудись потайки подалася. Простувала впевнено, цілеспрямовано й не кваплячись. Рівномірною ходою жінки на дорозі до якоїсь скромної порядної роботи.
Коли вона повернула за ріг, Дояр переждав хвилину й завів мотор. Їдучи помалу, на першій передачі, він теж повернув за ріг. Рут стояла на автобусній зупинці, тож Дояр почекав у тіні, поки прийде автобус і мати сяде в нього.
Звичайно ж, це не любовне побачення. Якби так, то коханець підібрав би її десь поблизу. Ні один чоловік, якщо він хоч трохи любить коханку, не дозволить їй добиратися на зустріч у громадському транспорті серед ночі. Особливо такій старій жінці. Зрештою, який чоловік лакомився б на шістдесятилітку?
Їхати назирці за автобусом — то була суща мука. Часто зупинятися, довго вистоювати. Триматися на підхожій віддалі, ховатися й стежити, чи не вийшла мати. Дояр увімкнув радіо, але музика замість залагоджувати лише розшарпувала нерви. Роздратований, він уже подумував, чи не поїхати додому.
Нарешті автобус доплуганився до приміського залізничного вокзалу. Остання зупинка. Дояр побачив, що Рут і ще кілька пасажирів пішли до головного залу. Мабуть, тут вона й загубиться. Годі буде дізнатися, в який поїзд вона сіла. Дояр знову подумав, чи не вернутися додому. Дуже пізно, дається взнаки втома, та й чи так уже треба знати щось нове про матір? Однак заїхати так далеко й повернутися ні з чим, дати, щоб усе назавжди зависло в повітрі, — це дурість. Дояр поставив машину на паркінґу й помалу пішов до вокзалу. А може, Рут нікуди не їде. Може, хтось зустріне її тут, на станції.
Перш ніж відчинити двері, Дояр повів оком навколо себе. Всередині її не видно. Невеликий простий старий будинок, добре освітлений. У скромному залі чекання висів герб штату Мічиган, намальований яскравими фарбами «Текніколор». Напевно, робота малярського гуртка в середній школі. Два рожеві олені стояли дибки, а поміж них на рівні очей сидів орел.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пісня Соломона», після закриття браузера.