Читати книгу - "Морфій"

я таки не знав, що мені належить робити.

Дістав із кишені браунінг, потягнув на себе замок, патрон вискочив із магазина. Двері номер тринадцять.

Приклав вухо. Тиша. Якнайтихіше, як тільки можу, натискаю клямку. Двері замкнені.

Думаю: товстий Туманович добре не чув мого голосу, та й, певно, не припускає, що я розмовляю німецькою, як корінний віденець. Саломея не могла йому того сказати, бо Саломея того не знає, бо я при Саломеї ніколи німецькою не балакав.

Ну і якщо вже це мені вдалося тричі, то може і вчетверте вдатися. Вічка у дверях немає, то й добре.

Переклав пукавку до лівої руки, правою намацав кастет у кишені піджака, просунув пальці досередини. Сподіваюся, обійдеться без стрілянини.

Але, може, таки ні? Може, таки не спокушати долю, не вдавати weder eine õffentliche noch eine geheime Polizei[48], а напасти зненацька, заскочити його в ліжку, бахнути в чоло…

Двері з вигляду слабкі, я вирішив їх вибити. Один замок, якого з виду могло й не бути, на висоті клямки.

Треба бути швидким, Костусю. Треба бути дуже швидким. Ти не хочеш стріляти. Стрільба з пістолета серед ночі в самому центрі Варшави — то не найкраща думка, Костусю. Не стріляй, Костусю, послухай свою єдину товаришку, пам’ятай, не тисни на гачок. Нехай пістолет буде лише погрозою.

Я мушу бути дуже швидким. Як бліцкриґ. Інакше нічого не вийде.

Тому просуваюся на крок.

Я ж перед цим у житті багато дверей вибивав.

Коли дізнався, що життя джентльмена — то несправжнє життя, коли почав часом збиратися з апашами з Керцеляка, пити дешевий бімбер у жидівських кнайпах на Наливках та товктися на вулицях із енертистами[49] з порядних родин, пліч-о-пліч з мужиками з Милої, Доброї Милої, ніби назло, наперекір тестеві-ендекові, котрий і сам носив меч Хороброго[50] на лацкані, але політикою взагалі не цікавився, у дупі мав соціалізм, як і все інше, просто кохався в тому соціалістичному, ґанґстерському середовищі, любив тягар у кишені: радше кастет, ніж браунінг…

Любив бити ендеків, пити з жидівськими злодюжками і грати з ними в карти, ходити з польськими апашами на блядки і танцювати танго, на роботу навіть, хоча мене з собою вони тільки за шофера брали, мене — а може, радше, мій жовтий опельок більше, ніж я, був їм потрібен.

Але і двері ми вибивали, одному енертистові з іншим за час зупинки встигали зуби повибивати, перш ніж рідке гівно до землі долетить. Так було.

Знаю, як ударити, щоб виважити.

То чому я досі стою?

Чому не вдаряю з усіх сил у замок, він же напевне зламається, двері нікчемні, тонкі…

Мусиш, Костику. Мусиш, Костусю, любий мій, мусиш, не маєш виходу, не бійся. Я стоятиму за тобою, не лякайся. Я тебе стерегтиму.

Ударяю. Двері ламаються. Легко. Влітаю всередину. Темно, але очі вже звикли. Передпокій, плащ на цвяшку. Кухня. У кімнаті хтось підривається з ліжка. Я вже бачу його. Товстун. То він.

Мацає за окулярами.

— Стій, бо стріляю! — кричу.

— Курвийсину!.. — чую у відповідь.

Уже не шукає окулярів, летить на мене.

Я вистрілив, у живіт. Влучив у бік, але його то не затримало, шістка слабенька, товстун великий. Я вдруге вистрелив, наосліп правіше, у білу пляму майки, влучив, він рикнув, перекотився на землю.

— Не смикайся! — буркнув я.

Скавулів, пробував підвестися, тож я, добре розмахнувшись, дав йому з усіх сил у чоло, нібито бив м’яч. Захрускотіли кістки, він перекинувся на бік і трохи на плечі. Замовк.

Я злякався — нащо ж він мені мертвий!..

Але підійти боявся. Бо навіть поранений, якщо мене в ті сильнющі руки вхопить, то загину… Біля вмивальника стояв дзбанок з водою, я плюснув на нього. Розплющив очі.

— Ти в мене теку вкрав, негіднику! — горлаю.

— Їбав я твою мамцю в рота, — сичить крізь скривавлені вуста.

— Де моя тека, скурвий ти сину? — знову горлаю, стою над ним із пістолетом. — Думай, чи тобі ще життя миле.

— Я тобі хуя відріжу і дам твоїй жінці погризти, — відповів.

І ось я безпорадний. Оце він лежить, двічі підстрелений, біля моїх ніг, у моїй владі, безпорадний, закривавлений, а нітрохи мене не боїться. Чим я можу йому пригрозити, якщо в ньому немає страху?

Зараз мусиш бути німцем, Константи. Щоби знайти теку, зберегти в собі поляка, зараз мусиш стати німцем. Довірся мені, Константи, я твоя єдина товаришка.

Каєтан Туманович сміється на підлозі, важко дихає, не намагається встати, не боїться, ні на що не сподівається, не намагається боронитися, нічого не чекає. Лежить, сміється.

Будь німцем.

Мені п’ять років. Мій батько має двадцять один рік та сіро-зелений мундир, два ряди ґудзиків, квадратна плитка уланської конфедератки. Сиджу на його колінах, на мені коротенькі штанці, біля моїх колін — мосяжне руків’я шаблі.

У тата в руках картка, він читає з тієї картки побожним і тремким голосом:

— Wie vor tausend Jahren die Hunnen unter ihrem König Etzel sich einen Namen gemacht, der sie noch jetzt in Überlieferung und Mãrchen gewaltig erscheinen Iãßt, so mõge der Name Deutscher in China auf 1000 Jahre durch euch in einer Weise bestatigt werden, daß es niemals wieder ein Chinese wagt, einen Deutschen scheel anzusehen![51]

Мама дивиться на нас байдуже, сидить у фотелі, що між ними відбувається, між моєю мамою і моїм батьком, чи є ще між ними кохання?

І батько пояснює: чотирнадцять років тому Його Цісарська Величність виголосив цю промову. Перед вояками, котрі вирушали до Китаю.

Чи матінка Константи знає, що ті-таки слова, які зараз вона слухає з відразою, слухав і її перший коханець, Ефік, слухав із карабіном на плечі та в пікельгаубе? Не знає, звідки й могла би знати, вона просто шалена катовицька містянка, котра пошлюбила німецького аристократа, молодшого за неї на двадцять чотири роки, збуривши тим ein Skandal vom gesamtdeutschen Rang und Bedeutung[52].

Тож вона не знає, але те незнання тепер не має значення. Важливо те, що ті слова в її вухах звучали так само, як вони звучали у вухах Ефіка, а поміж коханцями існує зв’язок, якого не руйнує ні час, ані смерть, а зараз цісар Вільгельм і молодий лейтенант уланів Штрахвіц, промовляючи ті-таки слова, котрі лунають разом із Ефіком та Катажиною Віллеманн в єдиному акорді, великою терцією гунської промови цісаря та батьківського виховного акту. Константи також цього не знає, не знав цього й тоді, на батьківських колінах, не знає цього й