Читати книгу - "Морфій"

сьогодні, стоячи над пораненим Каєтаном Тумановичем. Я йому того не розповідала і, певно, вже й не розповім.

Батько в сірому мундирі перекладає. Щоб жоден китайоза більше не смів дивитися на жодного німця згори вниз. Щоби після нас у Китаї зосталися тільки поразка і страх. Так, як ми донині пам’ятаємо про гунів. Маємо бути гунами.

— Ich gehe jetzt, mein liebes Söhnchen, in den Krieg. Um der französischen Arroganz endlich ein Ende zu setzen. Damit sie für immer Angst vor uns haben, bis in die Ewigkeit.[53]

Таким зараз і ти маєш бути, Константи. Пам’ятаєш німецькі слова батька, але пам’ятаєш їх польською, хоча батько до тебе, либонь, польською і не говорив ніколи. Але мусиш бути німцем, мусиш бути німецьким пілотом, котрий стріляє з каемів у жінок, що копають картоплю. Ти й сам бачив тих жінок, потятих рівною, подвійною стежкою дрібненьких дірочок, кошик на картоплю лежить біля них, також розтятий, уже порожній, бо інші жінки пересипали картоплю вбитих до своїх кошів, перекладаючи назад у землю картоплю продірявлену і забризкану кров’ю.

Молода, ще незріла дівчина дивиться на вас із ненавистю: натомлена колона, підваршавська стежка, перший ескадрон, другий ескадрон, натомлені, вихудлі коні, натомлені люди, натомлені куди сильніше, ніж коні, коні в них добрі, військові, виховані для таких маршів, для таких маршів призначені, увесь народ ось уже двадцять років економив, щоб були такі коні, а на конях сідла й непотрібні шаблі під кульбаками, на тачанках цекаеми, а далі велосипедисти, бофорси в запрягах, третій ескадрон, четвертий ескадрон, у ньому я, дивимось одне одному в очі, я і та дівчинка над застреленою мамою, і те дівча ненавидить мене більше, ніж того німця, котрий літав над ними, котрий уже сів собі десь далеко на летовищі і п’є собі каву з коньячком або шнапс, і його долоні в індійському танці пілотів розповідають колегам воєнні історії: отак у понадземному польоті, так бах-бах-бах, долоня здоганяє долоню, він мене так, я через крило, на око так, бах-бах-бах. Про те, як стріляв у жінок на полі, мабуть, не розповідав. Чи знав, у кого стріляє?

Знав. А може, й не знав.

Але зараз ти, Костусю, мусиш бути як той німецький пілот, котрий знав, у кого стріляє. Або як англійський вартовий із концентраційного табору для бурів.

Але ти мусиш бути таким, яким через чотири роки буде великоокий маршал Гарріс, маршал із багатьма тілами, захованими, ніби раки-самітники, у тканих шкаралупах літаків, маршал, котрий бомбардує Дрезден, тисячі його очей англійських, польських, канадських, усі очі у прицілах бомбардувальників, тисячі його пальців на гашетках, тисячі бомб, висраних із бомбардувальних відсіків, палають мури, вулиці, палає річка.

Або як німецький вартовий у концентраційному таборі, якого ще немає, але оберфюрер SS Арпад Віґанд саме зараз стоїть десь над Віслою, десь над Солою[54] і думає собі, що тут було б добре. Тут було б гарно, мудро, економно і логістично.

Або як той, хто чорний бруд кидає на паперові японські міста. Або як той, хто змагається між собою: хто мечем швидше обезголовить шеренги китайців, що стоять на колінах?

Або як Юлій Цезар і його мертві галли, його — як присвійний займенник, їхня смерть та їхні мертві тіла належать йому так, як надута жаба належить хлопчиськові, котрий її надув, вона його, навіть коли так смішно пливе поверхнею ставу.

Як мама, що вбиває власне дитя: душить його пледом, або розсуває ноги в клініці, Костоньку, або залишає голе немовля в лісі, як левиця зоставляє левеня, щоб його зжер її новий лев, тисячі й тисячі років тому, і вчора, і назавтра, і через тисячу років. З плачем або зі сталевим лицем. З обличчям, як різанина в Празі. Як лісовчик, що спустошує околиці після битви під Гуменним, убиваючи чоловіків, жінок, дітей і собак. Особливо собак.

Ти повинен бачити вістря їхніх шабель, які, ніби маятники, звисають із їхніх зап’ясть, б’ються об коліна і кінські боки, повинен бачити, Костоньку, як він їде риссю, їде і набиває собі пахвину, а перед ним скорочується відстань між його підкованими копитами і босими стопами тих, хто йде перед ним, ось уже в кінці, пістоль у чохол, шабля зі стропи стрибає в долоню, і засохла кров обмивається свіжою кров’ю, дівочою.

Мусиш бути як людські зуби і кігті, як людська зброя, як меч, ратище, карабін і бомба, бо така, власне, і є людина.

Мусиш бути людським, Костоньку. Мусиш бути людиною. Послухай мене, послухай свою єдину товаришку і не бійся своєї людськості, Костоньку. Будь людиною.

Одутле тіло на підлозі, ніби кит на пляжі, так само тихий і байдужий, не боїться тебе, тому що не знає, на що ти здатен, а ти йому покажи, на що здатен рішучий німець. Тож будь зараз німцем, Константи. Будь людиною.

Уклякає над Каєтаном Тумановичем Константи Віллеманн.

Схиляється над ним, кулак залізний, кулак вогнистий.

Ти людина, Костоньку. Будь людиною.

Каєтан Туманович виє. Довго триває його виття. Сталеве лице Константи подібне до лиць матерів, що покидають своїх голеньких немовлят. У слов’янському лісі. У кельтському лісі. У германському, іллірійському, фракійському, еллінському, романському лісі. Я бачу ті обличчя, Костонько їх не бачить, але я бачу.

У витті Каєтана Тумановича переді мною прояснюється його життя, як кінострічка, пущена з проектора на дими охопленого полум’ям міста.

Прояснюється дім польський та вірменський у Львові, дім, із якого Туманович тікає, бо вже й чотирнадцятилітком розуміє, що ненавидить міщанство.

Прояснюється Росія, велика, гарна, розкішна Росія, повна багатств, за якими достатньо просто схилитися, Росія, повна можливостей, Росія, що квітне багатством, Росія як Америка для таких, як Туманович, Іркутськ, Владивосток геть як міста, що виростають в американській прерії.

Потім революція, тож він утікає, повертається назад, чеським потягом, із золотом, зашитим де треба, Вільно, світ ножа і нагана, світ дійних корів, кордону і кокаїну, офіцерів закордонної розвідки і контрабандистів, раптові багатства і тверде серце Каєтана, ще твердіший кулак, кохання до жидівської курви і все, з чого може складатися авантюрна біографія першої половини двадцятого століття в Центрально-Східній Європі, усе це прояснюється у тому витті, ніби в димі, прояснюються також і причини, з яких Каєтан Туманович сидів за одним столом із німецьким офіцером в оселі на Добрій, добре прояснюються його стосунки з тим водянистооким офіцером і його стосунки з вродливою курвою з Повісля, але тільки для мене прояснюються, не для Константи.

Константи зараз