Читати книгу - "Поміж сірих сутінків"

предмети зі столового срібла, які вона зашила за підкладку. Вона взяла їх із собою, коли нас депортували.

– Весільні дарунки, – казала вона, тримаючи їх, – від моїх батьків.

Срібну ложку мама запропонувала буркітливій жінці за те, щоб вона відправила наші листи й принесла всяку всячину й новини, коли піде на село. Та погодилася.

Усі чекали на новини. Лисий розповів мамі про таємний пакт між Росією і Німеччиною. Литву, Латвію, Естонію, Польщу та інші країни Гітлер і Сталін поділили між собою. Я намалювала, як вони сидять і ділять країни, як діти ділять іграшки. Тобі Польща – мені Литва… Це в них така гра? Лисий сказав, що Гітлер порушив цю домовленість зі Сталіним: Німеччина вторглася до Росії тиждень по тому, як нас депортували. Коли я спитала маму, звідки лисому це відомо, вона сказала, що не знає.

Що сталося з нашим домом, з усім, що в нас було, коли нас вивезли? Чи знають Йоана та інші родичі, що сталося? Може, вони нас шукають.

Я була рада, що Гітлер вигнав Сталіна з Литви, але що він там робить?

– Гіршого, ніж Сталін, бути не може, – сказав один із чоловіків за столом у вітальні. – Він – утілення зла.

– Тут ні кращого нема, ні гіршого, – тихо сказав тато.

Я за рогом підкралася ближче, щоб слухати.

– Але ж Гітлер нас не виселятиме, – відповів той чоловік.

– Тебе, мабуть, ні, а нас, євреїв? – сказав доктор Зельцер, близький друг мого батька. – Ви ж чули, Гітлер примушує євреїв носити зірку на рукаві.

– Мартін має рацію, – сказав тато. – І Гітлер у Польщі запроваджує систему гето.

– Систему? Це так називається, Костасе? Він у тих гето позамикав сотні тисяч євреїв у Лодзі і ще більше – у Варшаві, – з відчаєм у голосі промовив доктор Зельцер.

– Я не те слово дібрав. Пробач, Мартіне, – сказав тато. – Я хочу сказати, що перед нами два дияволи і кожен з них хоче керувати пеклом.

– Але, Костасе, неможливо залишатися нейтральним і незалежним, – сказав хтось.

– Ліно! – прошепотіла мама, схопивши мене за комір. – Іди до своєї кімнати!

Я не опиралася. Мені вже й надокучили постійні балачки про політику. Я слухала лише для свої гри. Я намагалася намалювати їхні вирази облич за почутими словами, а не дивлячись на них безпосередньо. Для того щоб намалювати доктора Зельцера, я почула достатньо.

Йонас і далі працював із сибірячками в шевській майстерні. Він їм подобався. Йонаса і його славну вдачу всі любили. Жінки порадили йому наробити теплого взуття на зиму. Коли він відкладав собі остачу, вони дивилися в інший бік. Йонас учив російську значно швидше, ніж я. Він багато що розумів у розмовах і навіть послуговувався жаргонними слівцями. Я просила його перекладати. Я ненавиділа російську мову.

43

Я полола поряд із мамою на буряковому полі. Переді мною виникли чорні чоботи. Я підвела погляд. Крецький. Його жовте волосся було з одного боку зачесане на проділ і спадало через лоб. Цікаво, скільки йому років. На вигляд він видавався не набагато старшим за Андрюса.

– Вілкайте, – сказав він.

Мама подивилася на нього. Він заторохтів щось російською, так швидко, що я нічого не зрозуміла. Мама подивилася вниз, а потім знову на Крецького. Тоді крикнула, звертаючись до всіх на полі:

– Вони шукають того, хто вміє малювати!

Я завмерла. Вони знайшли мої малюнки…

– Чи хтось із вас малює? – гукнула вона, приклавши руку козирком до очей і оглядаючи поле. Що ж це мама робить?

Ніхто не відповів.

Крецький примружився й поглянув на мене.

– Вони дають дві цигарки тому, хто скопіює їм мапу і фотографію…

– Я це зроблю! – швидко сказала я, впустивши сапку.

– Ні, Ліно! – мама схопила мене за руку.

– Мамо, розумієш, мапа, – прошепотіла я. – Може, ми так щось про чоловіків чи про війну дізнаємося. Та й у полі я при цьому не буду.

Я подумала, що дам цигарку Андрюсові. Мені хотілося вибачитися перед ним.

– Я піду з нею, – сказала мама російською.

– НЄТ! – крикнув Крецький і схопив мене за руку. – Давай! – крикнув він і потяг мене геть.

Крецький потяг мене з бурякового поля. Тримав так, що рука боліла. Щойно поле зникло з очей, він мене відпустив. Ми мовчки дійшли до колгоспного управління. Понад халупами до нас ішли двоє енкаведистів. Один нас помітив і щось крикнув Крецькому.

Він подивився на них, потім на мене. І різко змінився.

– Давай! – крикнув Крецький і дав мені ляпаса.

Щока заболіла. Від несподіваного удару скрутилася шия.

Двоє енкаведистів наблизилися, стежачи за нами. Крецький обізвав мене фашистською свинею. Ті засміялись. Один із них попросив сірника. Крецький йому підкурив. Енкаведист нахилився обличчям до мене. Пробурмотів щось по-російськи, а тоді випустив мені в обличчя довгий струмінь