Читати книгу - "Поміж сірих сутінків"

диму. Я закашлялася. Він ткнув запаленим кінчиком цигарки мені в щоку. У щербині між його передніми зубами були бурі закіптюжені плями. Губи в нього були розтріскані, в засохлих кірках. Він відступив, зміряв мене поглядом і кивнув.

Моє серце калатало. Крецький засміявся і хлопнув того охоронця по плечу. Інший енкаведист підняв брови і зробив пальцями непристойний жест, а потім засміявся й пішов у поле. Щока боляче пульсувала.

У Крецького опустилися плечі. Він відійшов і закурив.

– Вілкайте, – промовив він, похитавши головою і випустивши дим з кутика рота.

Тоді засміявся, схопив мене з руку й потяг до колгоспного управління.

На що я погодилася?!

44

Я сиділа за столом у колгоспному управлінні. Помахала руками, сподіваючись, що вони припинять тремтіти. Мапа лежала переді мною зліва, а фотографія справа. На мапі був Сибір, на знімку – якась родина. Обличчя одного з чоловіків на фото було обведене чорною рамкою.

Енкаведист приніс папір і коробку з гарним набором олівців, пер та іншого приладдя до малювання. Я погладила їх пальцями – мені б їх для моїх малюнків. Крецький показав на мапу.

Мапи я в школі бачила, але вони ніколи не були мені такі цікаві, як оця. Я дивилася на Сибір, вражена його розмірами. Де тут ми? І де тато? Я роздивилася її уважно. Крецький нетерпляче постукав по столу кулаком.

Поки я малювала, наді мною стояло кілька офіцерів. Вони гортали свої папери і показували щось на мапі. У їхніх теках до паперів були прикріплені фотографії. Я дивилася на міста, позначені на мапі, щоб запам’ятати. Потім собі замалюю.

Більшість офіцерів пішли, щойно мапу було завершено. Крецький переглядав свої папери і пив каву, доки я малювала чоловіка з фотографії. Я заплющила очі й вдихнула. Кава пахла дивовижно. У кімнаті було тепло, як удома на кухні. Коли я розплющила очі, на мене дивився Крецький.

Він поставив свою чашку на стіл і дивився на моє малювання. Я дивилася на обличчя того чоловіка: хай воно оживає на моєму аркуші. Він мав ясні очі й теплу усмішку. Губи у нього були спокійні й розслаблені, а не стиснуті, як у панни Ґрибайте чи лисого пана Сталаса. Я гадала, хто це, чи він часом не литовець. Намагалася зробити такий портрет, на який би дивилися його жінка й діти. Де цей пан, чому він такий важливий? Чорнило з ручки лягало гладенько. Мені б таку ручку. Коли Крецький відвернувся, я впустила ручку собі на коліна й нахилилася нижче над столом.

Для волосся мені була потрібна якась текстура. Я занурила палець у чашку Крецького, взявши на палець трохи кавової гущі. Капнула гущею на тильний бік другої руки, розтерла. Потім крупинками обережно надала волоссю брунатного кольору. Майже. Я нахилилася й трохи провела по краю мізинцем. Вийшло акуратне заокруглення. Чудово. Я почула кроки. Переді мною з’явилися дві цигарки. Я здригнулася й озирнулася. За спиною в мене стояв командир. Коли я його побачила, в мене руки й потилиця взялися гусячою шкірою. Я присунулася до столу, намагаючись приховати перо. Він звів догори брови, зблиснув з-під губи золотим зубом.

– Готово, – я присунула до нього малюнок.

– Да, – промовив він і кивнув. І подивився на мене, ворушачи зубочисткою.

45

Я крокувала між хатами в темряві у тилову частину табору, пробираючись до будівлі НКВД. Мені було чути голоси за благенькими стінами. Я швидко, крадькома йшла понад деревами, ховаючи в кишені ручку й цигарки. Зупинилася за деревом. Барак енкаведистів порівняно з нашими халупами був просто-таки готелем. Яскраво горіли гасові лампи. Компанія енкаведистів сиділа на ґанку, граючи в карти й передаючи по колу фляжку.

Я сховалася в тіні за будівлею. І почула щось: плач, шепіт литовською мовою. Я завернула за ріг. На ящику сиділа пані Арвідене й стишено ридала, її плечі тремтіли. Перед нею на колінах стояв Андрюс, тримаючи її за руки. Я наблизилася. Він різко озирнувся.

– Чого тобі, Ліно? – спитав Андрюс.

– Я… пані Арвідене, у вас усе гаразд?

Вона відвернулася.

– Ліно, лиши нас, – сказав Андрюс.

– Я можу якось допомогти? – спитала я.

– Ні.

– Нічого не можу для вас зробити? – не відходила я.

– Та йди, кажу тобі! – Андрюс встав і обернувся до мене.

Я завмерла.

– Я прийшла тобі дати… – я сунула руку в кишеню, шукаючи цигарки.

Пані Арвідене озирнулася до мене. Туш із її очей стікала на криваве садно, яке горіло на щоці. Що вони з нею зробили? Я відчула, як цигарка ламається в моїх пальцях. Андрюс і далі дивився на мене.

– Вибач… – я затнулася. – Вибач, мені, правда, дуже шкода…

Я швидко розвернулася й побігла геть. Образи в моїй голові кровили, перетікали один в одного, викривлені від швидкості: Улюшка вишкірює жовті зуби; Она лежить у багнюці, і її мертве око розплющене; охоронець видуває мені дим в обличчя крізь стиснуті губи – Ліно, припини – розбите обличчя тата, яке визирає в діру; мертві тіла понад залізницею; командир тягне лапу до моїх грудей. ПРИПИНИ! Не припинялося.

Я бігла назад до халупи.

– Ліно, що з тобою? – спитав Йонас.

– Нічого!

Я не знаходила собі місця в хаті. Я ненавиділа цей табір. Чому ми тут? Я ненавиділа командира. Ненавиділа Крецького. Улюшка нарікала, тупала ногами й вимагала, щоб я сіла.

– ТА ЗАМОВКНИ ТИ, ВІДЬМО! – крикнула я.

Я стала ритись у валізі. Рука наткнулася на камінець від Андрюса. Я схопила його і хотіла була кинути в Улюшку, але натомість стисла, намагаючись розламати. Сил на це бракувало. Я сунула камінець у кишеню й схопила папір.

За хатою знайшлася смужка світла. Я схопила крадену ручку й заходилася коло паперу. Рука рухалася короткими, мов подряпини, штрихами. Я віддихалася. Штрихи стали пливкіші. На папері поволі поставала пані Арвідене. Її довга шия, повні губи. Малюючи, я думала про Мунка, про його ідею, що біль, любов і відчай – ланки нескінченного ланцюга.

Дихала я вже повільніше. Відтінила її темне каштанове волосся, яке красивим вигином лягало на обличчя, великий синець із садном через щоку. На мить зупинилася й озирнулася, перевіряючи, чи дійсно поруч нікого немає. Намалювала розмиту сльозами туш. У її повних сліз очах намалювала відображення командира, який стоїть, стиснувши кулак, перед нею. Я малювала далі, віддихувалася, струшувала руками.

Повернулася до халупи й заховала ручку і малюнок у валізу. Йонас сидів на підлозі, нервово ворушачи коліном. Улюшка хропла на соломі.

– Де мама? – спитала я.

– Буркітлива жінка сьогодні пішла