Читати книгу - "Діва Млинища"

class="p1">— А чом би й ни пуйти, — сказав. — Вже мало зосталося обмолотити. Зроблю перерву.

— То підемо?

— Гайнемо. З самого ранечку?

— Нє. Пусля обіду. Зрання я мамі прати помагатиму.

Того дня Остап переконався: найліпша у світі робота — збирати ведмеді разом з коханою дівчиною. Вони минули громадський ліс й забралися в панський, де Тетяна знала ведмедячі місця. Тутика тре було остерігатися лісника, бо чекав штраф, в ліпшому випадку — конфіскація вже назбираного разом з кошиками. Та їм повезло — в цій частині лісу не було нікого. І яка то розкіш і насолода — класти ягоду до рота коханої, де ведмедик зникав за білим намистом зубків, ділитися одною ягодою на двох, злизувати сік з ніжного дівочого підборіддя, а особливо — цілувати поранені шпичаками (підступні ведмедячі корчі!) Тетянчині руки.

На їхньому кутку всі знали, що Остап і Тетяна заручені, навіть панське благословення мають, що до весілля лишилося вже якихось два місяці, тож ніхто з їхніх родин і не заперечував проти такого спільного походу по ягоди. І жінки, що їх завважили з кошиками в руках, не вельми гострили зуби.

Верталися, коли вже звечоріло й лісом тягли вслід за собою волохаті тіні. Кошики Остап ніс повні — обидва — і свій, і Тетянчин. Йшли трохи стомлені, націловані й веселі. Вже неподалік села рішили піти густим вільшняком коло Крисового болота.

Востаннє, що пам’ятав Остап, — раптовий удар по потилиці, потім по голові, а за ним він поринув у густу непроглядну темряву.

Перше, що відчув, коли прийшов до тями, біль — і в голові, й на плечах, а потім, як поворухнувся, різонуло і в спині. Довкола було темно, хоч у око стрель, й огидно смерділо.

«Де я? — подумав Остап, а тоді вже не здивовано, а злякано: — Де ми? Де Тетянка?»

Мацнув рукою — вона вперлася у вологу холодну землю. Мацнув другою й відчув явно людське тіло. Тепле. Тетянка?

Повів рукою далі. Здається, жіночі груди. Відняв руку, торкнувся вище. Шия. Лице. Таки Тетянка. Взявся легенько торсати.

— Тетяночко…

Вона не озвалася. Намацав своїми губами її вуста, став у них вдихати. Дівчина ворухнулася, застогнала, а тоді враз різко сіпнулася.

— Хто тут… Що… роби… те… Ти, Остапе?

— Я, — сказав Остап. — Не бійся. Я з тобою.

— Де ми? — Тетяна застогнала. — Ой, болить.

— Ми, певне, в якійсь ямі. Що в тебе болить? Голова?

— Голова. І шия. І плечі. Ой, і спина. Здається, ребро зламане. А мо’ й не одне.

— У мене тоже, — сказав Остап. — Руками ворушити можеш?

— Так. На мені щось стоїть.

— Де?

— На правому плечі.

Остап провів рукою.

— Здається, то кошик з ведмедями.

— Що сталося, Остапе?

— На нас хтось напав. Потім відволік, або відніс, і вкинув у цюю яму.

— То ми в ямі?

— Напевне. Десь у лісі. А мо’ й у селі. Хоча навряд.

— Але що сталося, Остапику? Хто з нами так зробив?

— Якби я знав.

— Як тут смердить…

— Може, якийсь звір тут сконав.

— Господи, за що? — Тетянка схлипнула. — Холодно, Остапе. Здається, з мене зняли спідницю. Тико їдна сорочка.

«Нивже над нею хтось поглумився?» — Остап здригнувся й мацнув рукою.

— У мене тоже тико підштаники.

— Ой, Остапику! — Тетяна глибоко й важко зітхнула. — Ой, любий… Нащо ж я тибе на тії ведмеді підбила…

Остап взяв неї за руку, погладив.

— Мовчи. Нам було добре. Ходи до мене, я тибе хоч трохи зігрію.

Вона слухняно притулилася. Остап обійняв кохану, посадив на свої ноги. Відчув її подих і від того начеб тепліше стало.

— Що ж будемо робити? — озвалася Тетянка після короткої мовчанки. — Як ми виберемося звідси?

— Зараз, певне, ніч. Дочекаємось ранку, роздивимося, а тоді й рішимо, що діяти. Диви, якось і виберемося. — І після хвилі тиші: — Тато казали, що дід Марко любили повторєти те, що батько їхній Панас вчив, — солдат ніколи ни здається. В яку біду ни втрапив би.

— Ми ж ни солдати, Остапе.

— Всеїдно тре ни падати духом.

Добре йому було заспокоювати. У самого було вкрай муторно на душі. Що сталося, як, а головне — чого сталося? Хто напав і хто над ними поглумився?

Остап знав їхню родинну особливість. Якась прикрість, невдача, біда не забирала сили, не опускала руки, не згинала, а мовби підтягала тую навіть приховану досі силу, змушувала думати, розпрямлятися й шукати вихід. Подумав, що найперше слід визначити, хто б міг зробити й чого. Поміркувавши, вирішив, що першу гадку — якісь невідомі, чужі розбійники напали — варто відкинути. Такі нападають, коли бачать чи знають: є що грабувати. А що в них було? Два кошики з ведмедями, тилько й усього. Ну, підштаники й спідницю забрали… Золоті хрестики, подаровані графинею, лишили вдома, бо рішили, що такий багатий дарунок вдягатимуть тилько на великі свята. Правда, матері їхні уже встигли похвалитися й декому з родичів та сусідів показати тиї дарунки. Хрестики, певне ж, вартували нималі гроші, али грабувати, забирати їх могли хіба які одверті великі харцизяки. Ни чути було останнім часом про якісь розбої ни те, що у волості, али й у повіті. Зайшлі бандюги по лісу ни вешталися б. Тоді хто напав, кудись відволік, відніс ци, може, й відвіз?

Тетянка першою вимовила вголос те, що він було подумав:

— Може, хтось із наших… Ну, з наших, тих, що на нас зуба має, лихим оком дивиться… Розумієш?

Він зрозумів — Тетянка каже про когось із тих, хто був проти їхнього одруження, їхнього поєднання. Йому виповнився двадцять перший рік, Тетянка на цілих три роки молодша, перед Покровою якраз вісімнадцять прийде. А проте, вже двоє сваталися. Та ні Платон, ні Дмитро, подумав Остап, на таке не здатні — обоє хлопці з порядних родин. Були й дівчата, що до нього б охоче прихилилися. Али хай навіть ни відгукнувся, гинчу обрав, щоби так мститися… Нє і нє!

Була в їхніх обох родинах і своя неприязнь — з сусідами, а то й родичами, всяке в селі трапляється, сварилися, навіть проклинали, потому мирилися. Як то в житті й буває. Ніхто з їхніх родичів такого зробити не міг. Перебрали й тих, котрі мали недобру славу — розбишак, гультяїв, п’яничок. За що б мали таку наругу вчинити?

— Що робити будемо? — Тетянка.

— Зара, певне, ніч. Дождемося ранку. Мо’ що й побачимо.

Тулив кохану до себе, зігрівав, як міг, хоч і самому все холодніше ставало. Спасівка вже, за три дні найбільший, яблучний Спас, а кажуть же — прийшов