Читати книгу - "Діва Млинища"

Спас, бери кожуха про запас. До того ж на землі сидів.

Все ж діждалися (перед тим навіть забилися в сторожкій дрімоті), що зверху стало слабке світло просіюватися. Виявилося — вони справді в ямі, до того ж глибокій, накритій наче залізними ґратками, прикинутими зверху гілками. Остап вирішив — підніме на руки Тетянку, хай спробує дотягнутися, мо’ й підважить ту завалу. Дівчина залізла йому на плечі, понатужившись, піднявся. Вперся руками в стінки ями й Тетяна якось стала на його плечі ногами. До ґраток то дотяглася, та підняти їх не змогла.

— Мо’ ти спробуєш? — жалібно-жалібно, аж йому серце зайшлося.

— Ти ж мене не втримаєш.

— То що ж робити?

— Ждати.

— Думаєш, хтось прийде?

— Мо’ й прийде. Або найде нас. Повинні ж шукати.

— Повинні.

Остап став переконувати — їх обов’язково шукатимуть. І його, і неїні батьки. Брати й сестри. Попросять сусідів, а то й старосту. Повідомлять волосне начальство. Вони не мусять пропасти. Їх знайдуть.

Переконував отак Тетянку і себе. Більше, звісно, неї. Али й себе також. Болісно відчув — так не хочеться вмирати — отако, молодим, не ожененим. Хлопцем, що й жінки ще не знав. З Тетянкою рішили — знатимуться близько вже пусля весілля. Як і годиться, щоб перша ніч була, а затим, як годиться, медовий місяць. На побаченнях обіймалися, цілувалися, пригорталися і обоє дрижали в передчутті чогось більшого. Тепер опинилися наодинці, зовсім поруч одне від одного. Та в холодній смердючій ямі. Де, хіба що, тулилися одне до одного.

Під ранок Тетянка сказала тоже жалібно, голосом, що дрижав:

— Остапе, я до вітру хочу.

— То сходи.

— Я… — затнулася, а тоді ще жалібніше: — Я стидаюся. Як же тут?..

— Мусово. Хтозна, ще скіко отако терпіти. Я одвернуся.

Одвернувся. Ніколи не чув, як то роблять жінки, подумав, що надто голосно. За різким запахом сечі прийшов схлип, а потім плач. Тетянка плакала, й дедалі голосніше. Став заспокоювати, погладив по голові. Вона ткнулася в його плече.

— Ой, Остапику… Як то буде далі?

— Тримайся, рідна…

Сам терпів, скільки міг. Коли ще більше розвиднилося, сонце ледь-ледь просіювалося, сказав, що нехай зновика залізе йому на плечі, він підніме, а вона ще раз спробує підважити ґратку чи що там лежить.

Тетянка залізла йому на плечі, Остап підняв її, тоді звелів, аби на ноги ставала. Якось підвелася, спираючись об стінки руками. Дотяглася до стелі й сказала:

— Воно занадто важке. Я ни можу підняти.

— Попробуй ще раз.

— Ни можу. Тєжко. Майбуть, чимось приклали.

Довелося Тетянці спускатися вниз. Підняти Остапа вона не змогла. Лишалося одне — чекати.

При світлі, яке просочувалося крізь залізну стелю й гілляччя, побачили, які ж вони побиті й брудні. Та ні вмитися не було чим, ні щось прикласти до ран.

Перегодя Остап запропонував:

— Давай хоч ведмедів поїмо. А то всередині шкребти починає.

— Давай.

Хоч при падінні частина ягід висипалася, все ж десь із півкошика осталося.

Ягоди, проте, не лізли до горла. Остап став їх смоктати, бо дедалі більше хотілося пити. Селянські діти, звиклі з дитинства бути практичними, вирішили, що їстимуть по жмені, бо хтозна, скільки ще ждати, доки їх порятують. Що таки порятують, на те була, хоча й не певна, але жагуча надія.

Сидіти мовчки було тяжко, то старалися говорити. Згадували дитинство, як часом на вулиці стрічалися, а потому, як уперше неї додому з вечорниць взявся проводжати, коли вдруге, здається, прийшла на ті прадьонки.

— Я вперше так дрижала, коли ти руки торкнувся.

— Боягузочка. Хто б міг подумати.

— Не смійся. Ти ж старший парубок.

Час тік поволі, наче вода в їхній річечці за тихої погоди. Тиша (бо й ліс не шумів) лякала ще більше. Невже вони справді не тільки вкинуті кимось злим, лютим до сирої, гнилої, смердючої ями, а й забуті? Рідними, цілим світом… Тильки поруч смердючий труп якогось звіра, здається, зайця, що, як і вони, втрапив до пастки.

У моторошній тиші, коли й говорити стомилися, й обсідав дедалі більше відчай, прийшла до Остапа вперше думка, од якої жахнувся: «А що, коли до їхньої біди причетна якось тая пані, вельможна графиня…» Відігнав, та думка вернулася. Згадав, як спіймав її погляд — зранку в їхньому дворі, а ввечері при благословінні. У тім погляді (він здригнувся) проступала крізь нібито насмішкуватий прищур, неприхований глум і панську зверхність — прихована темна жага, поєднана із… так, із відвертим захватом.

Він тоді здивувався, збентежився на хвилю, майнула думка — здалося.

Виходить, що нє…

Як же то?

«Чого ж я пуйшов, ще й Тетянку за собою потяг…»

І мусив признатися: того дня тривало їхнє з Ліо-Неллі давнє змагання. Йому хотілося похвалитися — он яка в мене красуня й начеб… так, досадити тій Ліо-Неллі. Він до того ж у якийсь момент почав боятися зустрічі з нею. Думав про ту зустріч, про дивне запрошення цілий день, коли косив жито і в’язав снопи. Тетянка… Вона мовби мала врятувати його, теперішнього, від того, що мало статися під час зустрічі, й… минулого. Так, і минулого.

І від згадки, поряд з ненавистю за вчинену над ними наругу, стало рости нав’язливе видиво — він біжить садом коло палацу-дачі й шукає маленьку, ще маленьку, дівчинку, то в білому, то в рожевому платтячку. Дівчинка ховалася й визирала з-за дерева, ховалася, а він біг і не знаходив, а вона знову ховалася й визирала, дзвінко сміялася, він кидався зновика бігти і… та гра здавалася безконечною.

Остап міцно стис зуби. Спогад ліз до голови і… мовби добував інші спогади, в інших палацах. Угорі нарешті щось зашелестіло й на мить йому привиділося — то падають гроші, ті гроші, великі, які заплатили за його службу, за дружбу, що мала настати між ним й малою графинькою.

«Я то в чім винуватий… Хіба в тім, що по-дурному поволік за собою Тетянку», — подумав Остап, і раптом та думка потягла за собою іншу: є якась не збагнута ним вина, вина з минулого. Яка, в чому… Не міг відповісти… Хіба в тім, що пішов на ту службу. Али ж батько просив…

Вночі Тетянка сказала:

— А може, Остапе, то тая…графиня… Найняла когось, щоб нас отак-о…

Він поворухнувся, скреготнув зубами:

— Може… Я тоже про те думав…

— Вона якось так на нас тоді ввечері подивилася…

— І ти помітила… Я в усьому винен.

— Нє, любий… Винні ми обоє… До щістя було рукою подати… Завгодя таким солодким здавалося… А, може, то гріх…

— Гріх бути