Читати книгу - "На Розпутті"

class="p1">- Так геть же к чортам! - скрикнув несподівано мужик і штовхнув Гордія так, що той поточивсь і випустив поводи з рук. Ту ж мить мужик ухопив коні, смикнув їх і за хвилину був уже коло свого воза.

Навкруги не було видко нікого. Сам Гордій не міг нічого зробити. Він повернувсь і пішов додому.

Цей випадок страшенно його обурив, і він зважився першого ж, кого застукають у шкоді, позивати. Дожидати цього довелось не довго. Через кілька день Олійниченко зайняв волів. Пішло діло до суду. Опріч Олійниченка, свідками було кільки радіців, що робили на полі тоді, як Олійниченко займав воли. Олійниченко казав, що зайняв їх на Гордієвому, а радівці, що ні, що воли тільки коло межі були. Суддя не міг дорозуматися правди, але бачачи, що таких свідків, які обстають обвинуваченими, більше, виправив їх. Страшенно сердитий повернувсь Гордій додому і знов-таки через кілька часу, піймавши двох у своєму лісі, як вони там рубали, подав до суду. Цього разу свідками були наймити з економії і мусили обстати за Гордієм. Суддя, вважаючи, що обвинувачені ще й одбивалися, присудив їх обох - Семена Голованя та Петра Кавченка - до тюрми. Гордій не сподівавсь такого суворого присуду? Сам не радий був йому; але другого ж дня він міг знову обурититись, бо, помщаючись за цей присуд, Кавченкові та Голованеві парубки, вкупі з іншими, загнали більш як десять пар волів по Гордія в хліб на всю ніч і витолочили не одну десятину.

Таким побитом ворогування проміждо громадою та економією зробилося гостре. Гордія це все страшенно дошкуляло, і він звичайно обурювавсь на Демида, як той казав, що цього могло б і не бути.

- Та як же ж могло б і не бути? - сперечавсь одного разу Гордій, сидячи удвох з Демидом у його в садку.- Адже не я їх займаю, а вони мене.

- Звісно, відносини, ненормальні в грунті, не зробиш нормальними, і пана-земельника не поєднаєш з хліборобом, але ж можна хоч не доводити діло до такої гострої сварки. Ні з того ні з сього людина не полізе гризтися так, як тут у вас.

- Ат! Це все ідеалізм твій! Ні, я бачу, що треба дуже й дуже переглянути свої погляди на народ, на мужика. Тепер тільки бачу, що одна річ - читати наших белетристів-мужикофілів, а інша зовсім - жити з тими ж таки мужиками.

- Чим тут винні наші белетристи?

- Бо вони мене дурять. Вони описують мені мужика не такого, який він є справді, а іншого, повитого поезією. Такого мужика тільки й знаєш, такого тільки й любиш, а як роздивишся на справжнього!..

Гордій махнув рукою і хотів устати, але Демид припинив його питанням:

- Ну, та що ж справжній?

- А справжній живе диким способом, пхається в пани, нівечить свою мову, одежу, звичаї... ламає найелементарнішу мораль!..

- Се тільки показує, як багато треба нам працювати задля того, щоб усе це повернути на краще. Треба...

- Ат, треба! - перепинив його одразу Гордій, мало не срикнувши.- А нащо треба?

- Як, нащо? - хотів був сказати Демид, але Гордієві не треба було відмови.

- Еге, нащо треба? - ще раз запитався він.- Адже, праважучи, все це брехня. Я сиджу оце з тобою і базікаю про народ, про просвіту, про інтелігенцію, а там у душі повсякчасне питання: нащо? Це все нісенітниця! Ні, ти мене не розумієш. Я бачу. Але ж ти не можеш мене розуміти тим, що не знаєш, що щоб я не робив, щоб я не казав, думки в мене завсігди одно: нащо це все? Бачиш: не просвітна чи яка інша діяльність - нісенітниця, а нісенітниця єсть усе те, що ми робимо. Усе, і твоє теж! Ну, ти сидиш у школі, лічиш, освічуєш народ,- ну, а нащо це все?

Гордій скочив і нервово заходив по стежці.

- На те,- відмовив Демид,- що я бажаю цьому народові добра, що я хочу, щоб ці люди були щасливіші - більше любили та менше злували. І ще на те, що я люблю свій край і хочу щоб він зробився дужий та щасливий. На те, що я люблю Україну.

Гордій одразу повернувсь назад і став перед Демидом коло столика.

- Україна! - скрикнув він.- І я колись любив її, моливсь на неї! Але ж слухай: ти вмреш і що тобі тоді Україна! Хіба ти її понесеш із собою в труну? Не кажи мені, що вмирають одиниці, а народ живе! Що мені, тій одиниці, з того, що народ житиме і тоді, як мене їстиме гробаччя? Та й її ж колись із'їсть. Ну, нехай вона зробиться величною й славною - що з того? Чи не був пишний Єгипет? Чи не вславилась по світах красою й розумом Греція? Чи не панував могучий і блискучий Рим? І що ж од їх зосталося? Нікчемні недогризки. І що зостанеться від України? І що зостанеться від усіх людських Україн? І що зостанеться від усіх людей, од усієї землі?

- Ну, ти зазираєш на мільйони років наперед.

- Та як же інакше? Зрозумій же ти, що в усьому цьому нема мети! Зрозумій же ти таку річ! Людина робить, і бідкається, і силкується придбати собі найбільше щастя, але ж це щастя скінчиться смертю, і все повернеться в ніщо. Народ дбає про свою культуру, силу - про своє щастя, але ж він умре і все повернеться в ніщо. Людськість колотиться, відколи світ стоїть, теж за своїм щастям, але ж і вона вмре і все повернеться в ніщо. І навіть земля, що на їй людськість живе,- вмре, і навіть, кажуть, уся світова система завалиться. Що мені до того, що це зробиться через мільйони років, коли я знаю, що все, цілком усе, що я почав би робити, повернеться в ніщо, бо його присуджено до знищення, до смерті? Як я можу щось робити, коли я знаю, що все, що я зроблю, веде тільки до смерті, до знищення! Скажи!

Гордієве обличчя зблідло, губи нервово тіпались, очі палали.

- А почому ти знаєш,- спитався Демид,- що все справді так, що вся людська діяльність кінчається тим актом, що ми звемо смертю?

- Бо не бачу нічого, опріче цього акту!

- То що? Людям теж здавалося, що на тому місці, де є планета Нептун, нема нічого, аж потім виявилось, що таки є.

- Ну, а тут же що є? Чим воно усе це кінчається?

- А ти знаєш, чим