Читати книгу - "Людолови Том 1"

Грабують, ріжуть, як татари. Я заховав у чагарнику коня і підібрався якнайближче. Вони вихваляються порізати всю старшину. Казали й про пана сотника. Так я — на коня та й назад, — уривчасто розповідав Андрій.

— Розбуркай дівчат і Охріма. Хай жене череду в ліс за яром, а дівчата хай зберуть усе, що є кращого, у клунки.

Сідлай коні. Тікати треба, — наказувала пані Баличина, ніби йшлося про когось стороннього.

Швидкими точними рухами запалила вона кілька воскових свічок, збудила хлопчиків і наказала їм одягатися.

Юрасик виріс серед військових чвар і, як дорослий, став швидко натягати чобітки. Він розумів, що для розмов немає часу, що треба бути твердим і сміливим, і хоч серденько його завмирало, він і взнаки не дав, як йому боязко. Петрик, навпаки, розплакався і розвередувався. Мати спробувала одягти його силоміць. Він брикав ногами й репетував на ввесь голос.

— Тю, дурний, — умовляв його Юрасик. — Ми поїдемо верхи, а ти верещиш, як дівча. Андрій посадить тебе на Хмару, а мене на Сивого. Помчимо, як дядько Сич на великдень.

— А чому вночі?.. Я бою-ся… Вночі вовки…

— Де ти бачив улітку вовків? А до того ж, місячно, — говорив Юрасик, засовуючи за пояс старий іржавий кинджал, що викинув Балика як непотрібний.

— Дай мені ніж. Я теж воюватиму, — відповів Петрик, ще схлипуючи, але вже посміхаючись крізь сльози. — А Андрій мені дозволить правити?

— Аякже ж. Ми з тобою тепер замість татка.

І поки Юрасик умовляв та одягав брата, пані Баличина дістала шкіряну торбинку, наповнила її золотими дукатами й міцно зав'язала ремінцем, сунула за пазуху папери, які Балика найбільш цінив, нашвидку одяглася і пов'язала голову хусточкою…

За вікном перекликалися злякані дівчата. Хтось розпачливо ридав. Важке тупотіння худоби глухо віддавалося в світлиці. Біля ганку прискали осідлані коні. Але в ту мить, коли вони сідали на коні, затріщали безладні постріли, інші відгукнулися за садом, на леваді, і пані Баличина зрозуміла, що хутір оточено.

«Загинули», — блискавкою майнуло в голові.

Становище було безпорадне. Хлопці ночували на селі, на хуторі залишилися, крім Андрія, тільки старий пастух, куховарка з дітьми та троє дівчат.

Пані Баличина підхопила Петрика на руки, сунула за пояс два пістолі й кинджал і вибігла на двір. Перелякана худоба кидалася од воріт до хліва, і старий Охрім ніяк не міг вигнати її за ворота.

Постріли частішали. Пані Баличина скочила з Петриком на коня, Юрасик — на другого. Андрій на третього. Вони сподівалися продертися крізь коло ворогів.

— На городи! — крикнула пані Баличина. — Перескочимо крізь ліси.

Коні слухняно повернули. Але й тут засіли вороги і пострілами зустріли втікачів. Коня під Андрієм було забито, і Андрій ледве встиг стрибнути на землю й сісти на Юрасикового коня, взявши хлопчика на коліна, коли раптом божевільна з жаху череда ринула повз утікачів і промчала, як лавина, поваливши лісу і затоптавши шляхту за нею. Путь було звільнено. Андрій хльостнув коні, але не встигли вони виїхати на шлях, як збоку вискочив ворожий загін з голими шаблями й кинувся навперейми. Андрій пострілом збив найближчого, але битися з дитиною на руках не можна було й думати. Він швидко повернув коня, повторюючи рух пані Баличиної.

— Охріме! Дівчата! Ховайтеся в хаті! — лунко крикнула вона дівчатам.

Вони миттю забралися в світлицю, де вже ховалася куховарка з дітьми. — Дідусю! Дідусю! Ідіть до нас! — кричав Юрасик. — Швидше.

Глухий пастух нарешті зрозумів, у чому річ, і кинувся до дверей. Андрій завалив їх дровами, поки пані Баличина гарячково замикала внутрішні віконниці з невеличкими прорізами для стріляння.

— Набивайте пістолі й мушкети! — крикнула вона старому.

Почувши небезпеку, старий ніби помолодшав. Швидко і спритно почав він набивати пістолі. Налякані дівчата ховалися по кутках, з жахом прислухаючись до стрілянини і п'яних вигуків шляхти, а пані Баличина кинулася до комірки з обома хлопчиками.

У комірці було темно, тільки місячне сяйво просочувалося крізь бузинове листя і падало у віконце під стелею. Віконце було вузьке. Доросла людина не могла в нього пролізти, але діти могли прослизнути, як вужі.

— Лізьте, тільки обережно, — пошепки наказала пані Баличина, — а потім проберіться під парканом до кущів і біжіть кущами до дуба. Сховайтеся в дупло. Ніхто вас там не знайде.

Вона беззвучно підняла раму, підсадила Юрасика і раптом схаменулася; — Стривайте. Одягніть сині жупанці, у білих сорочечках вас помітять… І не виходьте на місячне світло.

Юрасик тремтів з жаху й хвилювання. Це так нагадувало оповідання про Січ, про походи, про турків. Петрик мовчав, тільки в очах його застиг жах і мовчазний докір безглуздій жорстокості буття.

Пані Баличина стала на тапчан, визирнула з вікна. Тут було тихо й безпечно. Кучерява бузина кущилася аж під дах. Вітер шелестів листям, і діти могли непомітно спуститися додолу. Коли місяць сховався за хмаринку, вона обережно викинула мотузяну драбинку і, нашвидку поцілувавши хлопчиків, обережно підсадила їх у вікно, потім витягла драбинку і замкнула віконницю. Дітей було врятовано. Нікому не спаде на думку шукати їх у дуплі старого дуба. Яке щастя, що саме сьогодні знайшли вони таку чудову схованку!

Але пани не дрімали. Пропустивши худобу, вони щільніш оточили хутір і, замість смолоскипів, підпалили ожеред соломи за током. Кілька п'яних панів гупало в двері важкими чобітьми.

— Виходь, хлопське кодло! — кричали п'яні голоси. — Ми нічого вам не вдіємо, тільки здеремо шкуру на чоботи і розтлумачимо дівчатам, що таке панське кохання.

Замість відповіді, Андрій і пані Баличина взяли мушкети й, влучно націлившись, вистрелили. Двоє панів покотилися з ганку.

— Набивайте, дідусю! Мерщій! — крикнула пані Баличина, хапаючи другий мушкет.

Та Охріма не треба було підганяти. Швидко забивав він кулі, насипав пороху, закладав губку.

Пани рубали двері сокирами, вибивали чимось важким, від чого весь будинок здригався аж до підвалин. Андрій і пані Баличина відстрелювалися. Це була безнадійна, безпорадна боротьба, де ніхто не чекав порятунку або хоча б допомоги. Червоний відблиск пожежі забарвив баканом прорізи у віконницях, і на тлі заграви вороги видавалися силуетами, вирізаними з чорного оксамиту. Це полегшувало брати ціль. Методично спускали вони цингелі, і кожного разу влучні кулі виводили з бою когось із. ворогів.

— Запалюйте дах, — лютував Потоцький, забувши про обережність. — Викуримо їх огнем. Смерть у вогні… Патер Юстовський може радіти. Всемогутнє полум'я довершить перемогу над схизмою.

— Діду Охріме, набивайте! — кричала пані Баличина, намацуючи дулом нову жертву.

— «А діти?» — раптом стиснулося серце.

Проте глибоке почуття підказувало: діти врятовані. Інакше кати-магнати привели б їх під вікна і замучили б їх під вікнами, замучили