Читати книгу - "Хроніки Південного"

було чітко написано «Добре грав наймолодший гравець команди «Вайрас» Р. Кміта», також зазначили ще двох чуваків. Але фотка була їхня, а не моя. А я не тільки грав краще за всіх, але й найбільшу кількість очок набрав. І де моя фотка? Репортер не зробив фотки, бо думав, що якийсь там чудик просто так кóпає того м’яча аж до хмар. Ну, корочє…

Наступного дня я з тою газетою погнав до Едити на день народження. Підсуну їй під ніс, нехай знає, що про мене газети пишуть, і цього цілком достатньо, щоб збагнути — я не для неї. Прийшов на годину пізніше, щоб не подумала, що я скучив. А ще дістає чекати, поки всі позбираються: сидиш, дивишся на салат олів’є, оселедець під шубою, рулети і чекаєш. Краще нехай вони мене почекають.

Подарунка ніякого не купив, подарую ті кульчики, бо маю ще досі. Але щоб вона не подумала, що це може щось значити, підпишу листівку, схожу на жарт. Вона завжди мені дарує листівки, типу зі змістовними словами. На кшталт: «Бажаю радіти маленьким речам, оскільки одного дня подивишся назад і зрозумієш, що це все були великі справи. З днем народження, Рімантасе!» І як вона це уявляла конкретно? Просинаєшся, підтягаєшся в ліжку — ах, як добре я підтягнувся — ура! Встаєш, чистиш зуби — ура! Поп’єш чаю — ура! І так цілий день, а потім ще треба якось все це згадати, щоб здавалось великими справами…

У мене валялась листівка з котиком, який спить. Взяв її і написав перше, що стрелило в голову: «Від мого цілунку нехай ти заснеш…». Подумав, що так буде добре. Слова не мої, це такий хіт Вікторії, а з пісні слів не викинеш. І для чого викидати, якщо кавалок хороший. Треба не викидати, а записати, чи не так? «Вітаю. Це тобі», — так і сказав, коли подав. Вона нахилилась поцьомати, я спочатку ніби теж схилився, але раптом зігнувся, щоб дістати мешти — розв’язати і роззутися. Я мав чіткий намір спаскудити їй вечір. Вона хотіла посадити мене поруч, а я, ніби оглядаючи стіл, обійшов його довкола і коментував усе: «Ну, і що ми тут маємо? О, салат олів’є! Сто років не жер салату олів’є! Але ні, краще я сяду біля тортика, треба після змагань закинути собі трохи калорій».

Подружки Едити були одна за іншу похмуріші. Всі у сіреньких светрах з рудими відтінками. Одна у мохеровому. Всі з начесаними чубами на чолі. Той салат олів’є і то мав привабливіший вигляд. Деякі з них намагалися справу виправити короткими спідницями. Ну добре, але навіщо ті блискучі панчохи, немов новорічна ялинка? Ноги в них схожі на колоду.

Втім, була одна дівуля, яку я досі не бачив, і зовсім не така похмура, як усі. Вона прийшла у шкірянці, на вигляд тоненькій і не схожій на базарну штамповку. Вдягнена була у джинсовий комбінезон і взута у білі кеди. Викинула свою усмішку, віталася з усіма, балакала про щось, навіть тим мимрам мала що сказати. Я біля неї і вмостився. Думаю, не треба палку перегинати зі своїми тупими заявками, ця діваха зовсім нічого така, потім вона вирішить, що я повний псих. Не знав куди покласти ту газету, тому поклав її на стіл поруч зі собою, відкрив так, щоб статтю з фоткою було видно.

— Будеш читати газету? — запитала та в комбінезоні.

— Ну, буде видно, — кажу. — Сподіваюсь, що знайдемо що робити і без газети.

З усієї компанії той факт, що я граю регбі, знала лише Едита, тому вона й схопила газету.

— Може, це про тебе?

— Нууу, про мене теж… — спробував говорити з такою інтонацією, щоб здавалось — це для мене не має ніякого значення, а газети пишуть про мене через день.

— Ви перемогли! — намагалася радіти Едита.

— Там не було проти кого грати.

— О! найбільше очок набрав Р. Кміта.

— Чи не час познайомитися, — втрутилася моя сусідка у комбінезоні.

— Добре, будемо по колу, — Едита почала керувати парадом. — Вітаєте сусіда, той каже своє ім’я, а ви це ім’я повторюєте і додаєте яку-небудь характеристику з літери, з котрої ім’я починається.

Я й не намагався запам’ятати всі їхні імена. Цікавило лише одне. Коли привітав свою сусідку, у відповідь почув — Моніка.

— Моніка, — повторив я, їй просто в очі й додав: — Мило, дуже мило.

Перехилив стопку і ледь не порскнув все назад — настоянка «Малунінінкай». Не знаю, але ніколи у житті такого ще не пив. Я думав, що це буде солодкий дівочий лікерчик. А тут жахливий смак, зовсім не зрозуміло на що схожий. Градуси б’ють в очі, потім той смак чуєш в роті, а в голову вдаряє вже згодом. Запах теж відлякує. Коли п’єш таке пойло, тоді найближче майбутнє здається непередбачуваним і швидше всього неприємним, а точніше — зовсім страшним.

Зате Моніка здавалась мені навіть дуже-дуже. Важко сказати, що особливого було в тій брюнетці. Її фігуру в комбінезоні можна було розгледіти лише в загальних обрисах, бо що там у тому мішку можна розгледіти. Вона була гнучка, спортивна, словом — немов кішка, але в мішку. Я б не проти витягнути її з того мішка. А ще, дивлячись на всю компанію, зрозумів, що можуть робити очі. З її очей видно, як вона вся аж шкварчала всередині, просто переповнена енергією, очі її сяяли яскравіше за нейлонові панчохи інших. А коли вона дивилася на тебе, здавалось, що для неї важливо щось там розгледіти, і ти для неї цікавий. Можливо, що комбінезон не є моїм улюбленим одягом, однак порівняно з тими безнадійними светрами вона мала сміливий вигляд. Хоча стільки тут тої сміливості, тепер така мода прийшла — дівки вдягаються у комбінезони, але в будь-якому випадку, щоб одягнути комбінезон на день народження, де всі намагаються повипендрюватися, потрібно трошки зухвалості. Мені це сподобалось, бо цього вечора я теж хотів бути зухвалим.

У цій ситуації теж потрібно тренуватися. Ми почали грати в іншу гру. Треба було на різних клаптиках паперу написати ім’я, якусь частину тіла і дію — ну, наприклад: поцілувати, погладити і таке різне. Ясно, що я написав «Моніка», але написати частини тіла, до якої я би хотів притулитися, не посмів. Тому треба було притулятися до вуха і лаятися. Тихо, звичайно. Я міг написати наприклад «вкусити», але хто міг знати, чиє ім’я я витягну. «Гудить, наче мушля з моря», — головне — сказати якийсь жарт, все одно хтось буде реготати, а якщо хтось зарегоче, то й іншим здається, що кумедно,