Читати книгу - "Король Гризлі"

боягузка в усій зграї. Ще двоє — Джейн і Тобер. А старий Фріц залишився там, на вершині. Послухай, Брюсе, це ж найкращі з наших псів!

Брюс зазирнув за край карниза і показав униз:

— Там ще один, його просто жбурнули з гори! — тихо промовив він. — Це, Джиммі, вже п’ять!

Ленгдон подивився за край урвища, щосили стиснув кулаки, і з його грудей вихопився здушений зойк. Брюс добре зрозумів, що він означав. З карниза добре було видно чорну пляму на грудях собаки, яка лежала навзнак на дні стофутового провалля. Лише одна собака з усієї зграї мала таку мітку. То була улюблениця Ленгдона, та й, зрештою, всього табору.

— Діксі! — вигукнув він. Лиш тепер він відчув, що таке справжня лють. Нарешті відвівши очі, обернувся до Брюса й додав: — Ось тобі іще одна причина, чому я маю вполювати гризлі. Поки він ходить тут живий, мене жодні коні від цих гір не відтягнуть. Присягаюсь, якщо він тільки звідси не втече, я його порішу.

— Не втече, — коротко запевнив Брюс. Тримаючи Мускву в руці, він пішов униз.

Досі Мусква був настільки приголомшений своїм становищем, яке здавалося йому безвихідним, що вже цілком із ним змирився. Він дотепер напружував усі свої м’язи, намагаючись поворухнути хоч задньою, хоч передньою лапою, але ведмеже тільце було сповите туго, наче мумія Рамзеса. Тоді, облишивши даремні спроби, він зауважив, що коли його й далі так нестимуть і він буде гойдатися вперед-назад, раз у раз тручись мордочкою об ногу свого ворога, то можна скористатися зубами. Він очікував слушної нагоди, і вона не забарилася: спускаючись із каменя, Брюс зробив широкий крок, згорток із Мусквою на мить затримався на камені, і той блискавично уп’явся зубами у ногу.

Це був гарний, глибокий укус, і якщо Ленгдонів галас сколихнув довкільну тишу в радіусі милі, то Брюсів лемент був гучніший чи не удвічі. Такого дикого моторошного волання Мускві ще не доводилося чути, навіть гавкіт собак був не до порівняння з ним. Мусква так злякався, що вмить відпустив свою жертву.

Усе подальше страх як здивувало Мускву. У тих дивних двоногих створінь, здається, і в думках не було мститися Мускві. Укушений добру хвилину витанцьовував на одній нозі, а другий присів на камінь і, тримаючись руками за живіт, почав розхитуватися вперед-назад; з його широко роззявленого рота з шумом вивергалися звуки. Той, кого вгриз Мусква, переставши стрибати, і собі приєднався до нього.

У Мусквиному розумінні це було що завгодно, тільки не сміх. А втім, така поведінка промовисто свідчила, що ті химерні двоногі не чіпають його або тому, що просто бояться, або ж тому, що й гадки не мають кривдити. Та хай там як, але надалі вони поводилися обережніше. Зійшовши в долину, почепили згорток із Мусквою на рушницю і понесли його, як на палиці.

Була вже майже ніч, коли вони дійшли до скупчення бальзамів, червоних від відблисків вогню. Це був перший вогонь, який бачило ведмежа. Уперше ж воно бачило й коней, страшних і високих чудовиськ, вищих навіть за Тора.

Назустріч мисливцям вийшов ще один чоловік, індіанець Метусин, і Мускву негайно передали під його опіку. Він лежав на боці, у його очицях відбивалося полум’я, і поки один поневолювач міцно й боляче тримав за вуха, другий чіпляв йому на шию ремінь для стриноження коней — замість повідця. Тоді взяли міцний мотуз, один кінець просилили у залізне кільце на ремені, а другий прив’язали до ялини.

Мусква ж тим часом гарчав і щосили пручався. За півхвилини він був звільнений від пут і, хитаючись, підвівся на чотири лапи. Не те що тікати — він і ходити не міг, і, мабуть, відчуваючи цю неміч, вищирив свої маленькі ікла та загарчав, вкладаючи у гарчання всю лють, на яку тільки був здатний.

На превеликий Мусквин подив, це не справило жодного враження на двоногих; навіть більше, усі троє, разом з індіанцем, пороззявляли роти, вивергаючи оглушливий малозрозумілий шум, який він уже чув на горі від одного, коли гризнув за ногу другого. От цього Мусква аж ніяк не розумів.

Розділ п’ятнадцятий

а превелику втіху Мускви, усі троє невдовзі забули про нього, і кожен займався чимось біля багаття. Вирішивши, що в нього з’явилась нагода для втечі, він смикав шворку доти, доки мало не задушився. Зрозумівши нарешті, що всі його спроби даремні, він сумно сперся на стовбур дерева й обвів поглядом мисливський табір.

Від вогню його відокремлювало не більш як три десятки футів. Брюс мив руки у брезентовій посудині, Ленгдон витирався рушником, а біля вогнища, припавши на коліно, стояв Метусин. Він тримав над жаром чималий бляшаний лист, на якому сичали та бризкали жиром кусні оленини. Від м’яса йшов принадний дух, і на Мусквиній пам’яті ніщо не пахло так смачно, як ці шматки оленячого м’яса. Й саме повітря довкіл нього було густо просочене різними смачними пахощами.

Тим часом Ленгдон витер обличчя і відкрив бляшанку із солодким згущеним молоком. Узявши миску, він наповнив її білою рідиною і підійшов до Мускви. Той метнувся був утікати, та сирицева шворка міцно тримала за шию. Тоді Мусква сховався на дерево. Він так швидко подерся по стовбуру, що Ленгдон не встиг навіть здивуватися. Він сидів там і клацав зубами на Ленгдона, а той поставив миску так, що, надумай Мусква злізти з дерева, обминути її він не зміг би жодним чином.

Мусква ще довго сидів на дереві, видершись так високо, як дозволяв туго напнутий повідець, і мисливці на деякий час ніби забули про нього. Він бачив, як вони вечеряють, чув їхню розмову, коли вони вирішували, що тепер робити з гризлі.

— Після всього, що сталося сьогодні, нам не залишається нічого іншого, як брати його хитрістю, — сказав Брюс. — Годі, Джиммі, ніхто більше не ловитиме його по сліду, як сьогодні. Так його можна ловити до Судного дня, і він завжди знатиме, звідки чекати на нас. — Він