Читати книгу - "Король Гризлі"

на хвильку замовк, прислухався. — Дивно, що собак досі немає. Дуже дивно...

Він поглянув на Ленгдона.

— Не може бути! — заперечив той, бо добре зрозумів, що означав цей погляд. — Брюсе, ти ж не думаєш, що цей ведмідь перебив їх усіх!

— Я вже стільки разів полював на гризлі, — спокійно відказав горянин, — але не пригадаю, щоб мені траплявся отакий хитрун, як цей. Знаєш, Джиммі, він не просто позабивав тих собак на карнизі, він спершу заманив їх у пастку, а вже потім... І того ерделя, якого порішив на вершині, він теж спочатку обдурив. До чого я веду: йому під силу обдурити їх усіх, тож якщо таке станеться...

І він стенув плечима, наче кажучи: здогадайся сам.

Ленгдон і собі прислухався.

— Якщо там хоч хтось уцілів, то незабаром вони повернуться, — сказав він. — Як-не-як, уже ніч. А знаєш, я вже шкодую, чесне слово, шкодую, що не залишив їх удома.

Брюс невесело засміявся.

— На війні як на війні, — сказав він. — Джиммі, коли йдеш полювати на гризлі, ти ж не братимеш із собою кімнатних собачок. Тож будь готовий, що рано чи пізно нам не уникнути втрат. Просто цього разу нам пощастило трохи менше. Гризлі нас переграв.

— Переграв?

— Я хочу сказати, що переграв, коли ми перли напролом. Ми діяли абияк, навмання, хоча, як на мене, собак не треба було вплутувати сюди взагалі. Отож, якщо тобі вже світ клином зійшовся на цьому гризлі, ти маєш слухатися мене. То як?

Ленгдон кивнув.

— І що ти пропонуєш?

— Щоб ти забув про всякі нібито мисливські витребеньки, — мовив Брюс. — Коли йдеш на гризлі, а надто на такого, як цей наш м’ясоїд, пам’ятай, що віднині й до самої сплячки він щогодини знатиме, де ми. Як? Дуже просто: він триматиметься так, щоб вітер від нас дув на нього. Йому не важко зробити невеличкий гак. Готовий битись об заклад, що якби зараз випав сніг, ти побачив би навіч, як він щоразу, пройшовши миль зо шість, на дві милі повертається назад, щоб вивідати, чи не йде, бува, хтось за ним. Тепер він здебільшого йтиме уночі, а вдень залазитиме на верхні схили і відлежуватиметься там на скелях, на сланцях. Тож якщо ти хотів би ще трохи постріляти, вибір у тебе невеликий. Найперше, і, як на мене, це найкраще, піти далі, пошукати собі інших ведмедів.

— Ні, Брюсе, про це я навіть слухати не хочу. Може, маєш якісь міркування щодо нашого гризлі?

Трохи помовчавши, Брюс відповів:

— Ми вже знаємо його володіння як свої п’ять пальців. Початок — біля першого перевалу, який ми перейшли, а кінець десь отут, у цій долині. Від краю до краю — миль двадцять п’ять. Він не піде у гори ні на захід звідси, ні на схід, і скільки ми за ним бігатимемо, стільки він кружлятиме у цих місцях, це вже як пити дати. От зараз він чеше на південь із того боку хребта. Отже, ми залишаємося тут і нікуди не йдемо. Через кілька днів ми пошлемо туди Метусина разом із собаками — якщо з тих собак ще хоч котрась уціліла, а самі зробимо так: один залишиться на гірському схилі, а другий спуститься в долину. І повільно просуватимемося з місця до місця. Ну, зрозумів, до чого я веду? Гризлі не покине своїх володінь, і Метусин ганятиме його по всіх усюдах, поки не вижене на нас. Метусин виступає відкрито, а ми діятимемо із засідки. Утікаючи від нього, ведмідь рано чи пізно наскочить на когось із нас, і вже тоді заговорять наші рушниці.

— Резонно, — погодився Ленгдон. — А з огляду на те, що я травмував коліно, кілька днів відпочинку нам таки не завадять.

Щойно він це сказав, як на галявині, де паслися коні, забрязкали ланцюги і почулося налякане форкання. Усі троє схопилися на ноги.

— Ютім! — прошепотів Метусин. Багряні відблиски вогню вигравали на його смаглявому обличчі.

— А й справді собаки, — погодився Брюс і неголосно свиснув.

У чагарях поблизу щось зашерехтіло, а ще за мить у світляному колі з’явилося двоє ерделів. Вони тихо виповзли із заростей і на черевах поповзли до мисливців. Щойно вони розпростерлися перед ними, як вигулькнуло ще двоє.

То була бліда тінь тієї зграї, що залишила стійбище сьогодні вранці. Боки позападали, цупка шерсть на загривках позбивалася в ковтуни. Ганебна поразка, така сама втеча — ерделі прекрасно розуміли всю ницість свого становища. Від войовничого запалу не залишилося й сліду, тепер вони більше були схожі на побитих дворняг.

А вже зовсім уночі пришкандибав і п’ятий. Він біг на трьох лапах — одна передня була перебита. На голові та шиї одного з тих, що прибігли раніше, засохла кров. Усі собаки винувато полягали на землі, немов очікуючи прочухана.

«Ми програли, — промовляв їхній вигляд, — нас переможено, і це все, що залишилося від зграї».

Брюс і Ленгдон мовчки дивилися на собак. Прислухалися, ще чогось дожидаючи. Та більше ніхто не повернувся. Вони перезирнулися.

— Викреслюємо ще двох, — підбив підсумки Ленгдон.

Брюс відійшов до купи ящиків та парусинових мішків, дістав собачі шворки. Угорі, на своєму дереві, сидів і тремтів усім тілом Мусква. За лічені ярди від нього знову опинилися ті білозубі, що гналися за Тором, а його, Мускву, примусили забитися у кам’яну ущелину. Людей він боявся вже менше. Вони не чинили йому жодної шкоди, тож він вже не гарчав і не тремтів щоразу, як поруч проходив хтось із них. А от собаки — це було щось жахливе. Вони не побоялися самого Тора. І мабуть, таки дали йому добрячого чосу, бо чого б він від них утікав?

Те дерево, до якого прив’язали Мускву, було невисоким молодим деревцем. Мусква саме лежав там, умостившись між гілками на висоті