Читати книгу - "В тіні янгола смерті"

цілого дикого кабана! Видать, ненажерливі тварюки були… Виліз анциболот на берег і вгодив у петлю. Забився, заметався, кабана жбурнув в очерети… Тут козаки накинули на нього аркани і стягли клешні. Возилися вони з ним довго, а таки здолали тварюку, зв’язали. І тут анциболот як підскочить, як кинеться у протоку!.. Але козаки-то були ще ті! Мотузку до каюка прив’язали і давай морити гада, як ото Вітряк сома! До ранку анциболот вибився з сил, і козаки його живого на Січ доставили!

— Та ну! — не повірив Андрій.

— Кажу тобі, доставили! І вже там, на очах у всього товариства й порішили!

— Ай да козаки! — захопився Никодим. — А ти не перебільшуєш?

Бородавка перехрестився.

— Ось тобі хрест святий! Я сам того анциболота бачив! Трохи менший за того, що ми завалили, але ви самі знаєте, що таке анциболот.

Никодим кивнув.

— А про упиря з татарських перевозів чули? — Бородавка вдруге розкурив люльку.

— Ні, розкажи, — відповів Андрій.

— Діло було так. Одного разу, восени, явилися на Січ татари, посли від одного мурзи. Приїхали з дарунками, оскільки потребували допомоги від козаків. А було ось що. Засів на перевозі татарському упир і проходу нікому не давав. Кого ніч на перевозі застане, тому й амінь! Тридцять душ бусурманських за тиждень на той світ відправив, такий кровожерний, стерво, був! Що тільки татари не робили! Навіть попа свого бусурманського на перевіз якось привезли, щоб поганця вигнав. Залишився ігумен той нехрещений на ніч на перевозі, а вдосвіта за ним прийшли, а він готовий! Встромили бусурмани мертвому ігумену кіл у груди, ще й голову про всяк випадок відтяли — і в яму!

І батира не одного в могилу загнав упиряка. Перевіз перестав приносити прибуток. Татари вже й не сподівалися побороти чортяку, але почув мурза, що на Січі є такі козаки — характерники, і що вони вже не одному чортові хвоста на хрест накрутили. От і приперлися бусурмани на Січ.

— А як це козаки за татар пішли? — здивувався Коник. — У Дороша чуб стовпом стає, щойно про них мова зайде!

— Не в татарах діло, — відповів Степан, — а в упирі! Перевіз спорожніє — упир на інше місце перейде, може, і на Запорожжя. Вирішили козаки йти на упиря. І пішли, увзявши із собою ще й одного татарчука, щоб підтвердив смерть кровопивці. На перевіз прибули по полудні й одразу стали сховок його шукати. А упирі, самі ж знаєте, по ночах тільки шастають, сонце для них — смерть! Сховок шукали недовго. Кроків за сорок від перевозу берег був крутий і сильно підмитий.

«Диви, Охріме, — сказав раптом Стецько, — нора!» І точно, вода, як потім з’ясувалося, вимила в березі цілу печеру. Вхід до неї заріс очеретом, тож розгледіти його було важко. «Тримай, татарчуку, коней! — сказав Охрім. — Гайда, Стецьку, до упиряки в гості!».

Скинули козаки шапки, перехрестилися, взяли аркани в руки та смолоскипи, і шусть у нору! Печера кроків на двадцять углиб ішла, і от бачать вони — у самому кінці її сидить упиряка і шкіриться! Як розповідав Стецько, упир той був дужий, здоровенний! І традиції, видать, дотримувався, бо на людину не перетворювався. Смердючий був страшно! От сидить він, значить, і шкіриться. «Ласкаво прошу!» — каже. Козаки кивнули. «Амінь тобі нині прийшов, — сказав йому Охрім і встромив смолоскип у якусь щілину.

„Ну-ну, годі вам!“ — відмахнувся упир, не розуміючи, хто перед ними. — Кому-кому, а вам так точно амінь!» — «Молися Люциперу, засранцю, і гайда на сонечко!» — відповів на те Стецько. І тут упир кинувся на них… але пролетів крізь Охріма, як крізь туман, і гепнувся на землю… Фігури характерників відразу відокремилися від стін, свиснули аркани, і козаки в мить ока «сповили» нечистого. Ох і верещав же він! Бідний татарчук усе чув і місця собі на березі не знаходив! А коли козаки, тягнучи за собою упиря, показалися з нори, татарчук мало в штани не наклав!.. Вивели характерники упиряку, і тільки-но сонце вдарило йому в пику, він несамовито завив, спалахнув синім полум’ям і згорів.

«От і по справі!» — вигукнув Охрім. — «Амінь!» — підтвердив Стецько. Татарчук потім засвідчив перед мурзою, що упиреві гаплик, бусурман розкланявся козакам і тільки його й бачили! Отак усе й було!

Було вже далеко за північ. Весело потріскував хмиз у багатті і приємно шкварчало смажене сало. Никодим позіхнув і потягнувся.

— Може, спати? — сказав він.

Бородавка кивнув.

— Мабуть, так, а то… — він не встиг договорити, бо в цей момент у кущах щось зашаруділо.

Всі обернулися, а Коник вхопився за лук.

— Хто такий! — крикнув Андрій. — Виходь по-доброму!

У кущах знову зашаруділо, і до вогню вийшла дитина, хлопчик років десяти.

— Доброї ночі, — привітався він, — заблукав я…

Коник опустив лук.

— Відкіля ти тут узявся?! — вигукнув Бородавка.

На хлопчику була стара поношена сорочка, явно завелика, бо лантухом звисала на його худеньких плечах, і латані-перелатані шаровари.

— Заблукав я… — Хлопчик тремтів — чи то від холоду, чи від страху. — На Січ іду, до батька…