Читати книгу - "Після злучення тварина сумна"

дерев.

Феодора вийшла з під'їзду, привіталася із двірничкою і хотіла вже рушати до метро, як у голові майнуло: «А непогано було би посидіти трохи на лаві та подихати свіжим повітрям». Якась приємна млость навалилася на неї. Ніде нічого не боліло, серце билося рівно, голова була ясна, і дихалося легко й невимушено.

Примостившись на лаві біля під'їзду, вона поклала поруч торбегу і, примруживши на сонці очі, підставила під його промені зморшкувате обличчя. Сонце пробивалося крізь голе гілля кленів і було таке лагідне, що його хотілося поцілувати. Феодора усміхалася, і дрібні зморшки рясно збиралися круг її очей.

З під'їзду вийшло двоє молодих хлопців у китайських пуховиках і в'язаних шапочках. Усілися на лаві навпроти. Один з них закурив. Професійним оком Феодора глянула на пачку. То був дешевий «Бонд».

«Невеликого достатку хлопці», — подумала стара.

Тим часом молодики повели розмову.

— А знаєш, нам, здається, кінець.

— Це чому?

— Тому, що ми дебіли. Самовпевнені й зарозумілі, — один з хлопців замовкнув і затягнувся сигаретою. — Але нашій владі настає кінець. Чоловіча цивілізація себе вичерпала. Ми дісталися своєї стелі. Не знаю, як ти, а я це відчуваю.

— Та я, зрештою, теж.

— Жінки тепер сильніші від нас. Вони, на відміну від нас, спроможні на розумні вчинки, бо мудріші від природи. Незабаром вони домовляться між собою, і все скінчиться.

— Ну, тут я думаю, ти перебільшуєш, а от, що настає жіноча епоха, то це — точно. Приходить їх час.

— Епоха Водолія?

— Саме так. То ясно, як день.

— То що робити?

— Ну, по-перше, я думаю кинути палити.

Його товариш засміявся, а Феодора хитро подумала: «Ну це — зась!»

Потім хлопці підвелися з лави і пішли. Через їхні сутулі спини справді проглядала якась пригнобленість.

Стара просиділа на лаві ще декілька хвилин. Мимохіть вона згадувала свою молодість, небіжчика-чоловіка, дітей, сусідку, яка вмирала від астми. Згадувала ціни на базарі й алкоголіка Пєтю, який ще місяць тому позичив у неї п'ять гривень і все не віддавав. Нарешті підвелася з лави і посунула до метро. За півгодини вже піднімалася сходами, на свою «точку».

Прибиральниця Люда (корінна киянка, фізик-ядерник за освітою) саме підмітала її майданчик.

— Накидають тут чортзна-що, рагулі, жлоби, понаїхали в Київ, трясця їх матері... — бурчала під ніс, замітаючи на совок якийсь пакетик з блакитного целофану, у який було загорнуто щось м'яке.

— Привіт, Людмило, — привіталася з нею стара, — а що не знаєш, менти сьогодні ганяти будуть?

— Та чорт їх знає... — як мела, так і заклякла. — Ану, Феодоро, іди сюди!

— Що там?

— А оно диви, що це із пакету вивалилося...

— Ой, так це, здається ж, теє... чоловічий цей...

— Хуй!

— Отож...Не дарма мені сьогодні пожежа снилася... — сплеснула руками стара. — Може, ментів викликати?

— Та ну їх в сраку! — рішуче промовила Людмила, загрібаючи усе на совок і кидаючи сміття у невеличкий бачок, який завжди тягала за собою. — Був хуй, і нема хуя! — Засміялася, хижо вишкірюючи жовті свої прокурені зуби.

— Ну то як знаєш! — а сама подумала: «Молодець Людка! Бой-баба!»

Київ.

Березень-жовтень 1998 р.

Трахнути відьму
Кримінально-еротична повість
з «одеськім» колоритом 

З гори вона збігла і гола лягла, —

Не знає, не знає, не знає чому —

Жагуче коліна сумні розняла І

сонце приймає, як мужа.

П. Тичина. «Пляж»