Читати книгу - "Медлевінґери"

закутках залягали глибокі тіні. Ніщо там не ворушилося. Крізь зачинені двері неможливо було навіть розчути, чи Поллілі у своїй клітці порохкує уві сні.

«Панікуєш, мов мала дитина, старий Ріттере! — вголос дорікнув собі Йоганнес і підвівся. — Одне щастя, що цього ніхто не помітив».

Надворі під поривом вітру, який залетів у подвір’я згори, мов у комин, захитався Бріттин бамбук.

«Ось тобі й маєш, — мовив Йоганнес, наливаючи собі яблучного соку. — Весняні бурі».

Тепер він знав принаймні, що той помічений ним порух йому зовсім не привидівся. Так далеко його паніка не зайшла.

«The gang escaped with more than £ 8000, and you, Kraidling, поцілуйте мене в…!» — задоволено промовив Йоганнес. Тепер він майже з радістю думав про завтрашній урок англійської.

Двері безгучно відчинились. Антак злякався. Як і всі медлевінґери, він не потребував годинника, аби знати, скільки збігло годин. Наступна трапеза мала бути ще не скоро.

— Каїне? — прошепотів він у пітьму. — Це ти, Каїне?

Щось перечепилось у тому тісному приміщенні і впало. Потім двері зачинились.

— Каїне? — прошепотів Антак, обережно підповзаючи до постаті, що лежала на підлозі. — Ти приніс їсти?

Постать випросталась.

— Мені шкода, Антаку, — промовив знайомий голос. — Але я й сам перекусив би чогось.

Антак скрикнув.

12

Як на квітневий день, було напрочуд тепло й сонячно.

До самого полудня Нісс іще сподівався, але ополудні збагнув, що це безглуздо.

— Де Ведур? — запитав він, коли мати поставила перед ним тарілку.

Було небагато супу, рештки від учорашнього обіду. В такий день ніхто в краї не наїдався на обід, бо всі чекали свята. Від самого ранку господар та його друзі зносили на Великий майдан столи та лави. Подейкували, що пекар на сьогодні напік стільки тістечок, і то таких смачних, що перевершив самого себе. Ось чому було так важливо не зіпсувати собі заздалегідь апетиту.

— Може, ще прийде, — ніби знічев’я кинула Мунна. Вона стояла біля плити й помішувала суп, хоча там не було чого й помішувати.

— Що ж буде, якщо він не прийде? — вигукнув Нісс. — Він же має передати мені слово!

Мунна й далі помішувала, ніби там могло щось пригоріти.

— Ну, та це ми коли-небудь надолужимо! — втішила вона сина. — Головне ж тут — фібула. І король, зрештою, ніде не подівся. Передане від батька слово — це тільки старий забобон, Ніссе. Нині більше вже ніхто в це не вірить.

— Однак лі-феї… — почав Нісс.

— Ах, так! — мовила Мунна, обертаючись до сина. — Лі-феї — вони й народжуються зі словом. Лі-феї — то зовсім інше! Вони володіють силами. А от ми… Чи ти знаєш когось такого, хто б після свого Великого Дня несподівано виявив у собі дар пускати рослини в ріст? Як лі-феї? Чи розмовляти з тваринами? Чи ще щось таке? — запитала Мунна й зітхнула. — Це просто такий давній звичай, Ніссе. Він не означає нічого — окрім того, що віднині ти — дорослий. Ну, майже дорослий, якщо висловлюватися точніше.

І скуйовдила синові його їжакуватого чуба.

— Причешись! — суворо звеліла Мунна. — Викупайся. І вдягни чистого плаща. Думай про те, що на тебе дивитиметься все село.