Читати книгу - "Скалаки"

— Ти й на мене серце мав? Ти хіба знав мене?

— Е, я тебе часто в селі бачив, то ти мене не помічала. Стану, було, під муром біля цвинтаря і дивлюсь тобі вслід, як ти пишно вбрана йдеш із церкви додому, мов та пава. Ти ж живеш у нашій хаті... Сам не знаю чому, але...— Їра, звичайно такий сміливий, не доказав. За хвилинку він почав знову: — Я тебе й у вільшнику часто бачив. Мені здавалося, що ти кирпу гнеш, хотілось тебе провчити, от я і прийшов тоді у вільшник забрати в тебе те, що тобі миле, цимбали себто... Але ти вже й тоді...— І вмовк. Він хотів сказати: «Ти вже й тоді мало не збила мене з мого наміру». Вже й тоді хлопця зворушила її мова, повна співчуття й щирості, але гордість у ньому взяла гору.

— Візьми свої цимбали,— сказав він.— Тепер ти знаєш, що я мав право на них, але як вони тобі милі, то візьми...

— Ні за які гроші, — палко вигукнула Лідка.— Хай будуть тобі, Їржику, заграєш на них дідові, може, батька розвеселиш. А до нас коли-небудь прийдеш пограти? — несподівано з усмішкою спитала вона.

— Прийду,— якось замислено відповів Їржик, піднімаючи цимбали.

На струну сіла муха й зразу ж злетіла. В лісовій тиші забринів ніжний, ледь чутний звук.

— Їржику, а ти не боїшся?.. — спитала Лідка.— Знаєш, за вчорашнє.

Молодий Скалак усміхнувся.

— Хіба що ти докажеш на мене. А так вони й за сто років не винюхають. Але ж ти вчора лиха набралася; я про тебе згадував. Ну й гроза була!

— Еге ж, я довго блукала лісом і теж про тебе згадувала. Думала — де ж тебе це страхіття спостигло?..

Їржик хотів був розповісти дівчині, як тривожився за неї на Мартинівському хуторі, але не зміг видушити з себе й слова. Обоє мовчали, та мовчання це промовляло: серця повні того, чого й висловити не можна. Смагляве Їржикове лице почервоніло, він чув, як колотиться його серце в грудях. Хлопець ніби снив, з ним ніколи ще не діялось такого.

Та нараз він стис кулаки, очі йому спалахнули вогнем.

— Чого ти? — злякано спитала Лідушка.

— Дивлюсь на тебе, таку гарну, та згадав оте княжа нікчемне. Лиш тепер мені спало на думку, чого він міг накоїти!

— Годі, Їржику, не треба, адже все минулося. Краще заграй!

— Еге, якби я міг заграти так, щоб розбудити отих,— хлопець показав на землю, — я б їм розповів, хто нас найбільш мордує! Невже ще мало в нашій землі лиха? Чого ж вони не прокидаються?

— Хто, Їржику?

— А ти не знаєш? Повідають, ніби в оцій горі, отут під нами, спить святе військо, стародавні лицарі, й з ними святий Вацлав. Їх іще ніхто ніколи не бачив, тільки один старий коваль із села, що під горою. Він буцімто якось у великодню ніч кував святим лицарям коней. Як увійшов туди і як звідти вийшов, він не знав: якийсь невідомий чоловік зав’язав йому очі й завів туди. А як вернувся коваль той додому, то дізнався, що його вже й оплакали. Бо він пробув у цій горі цілий рік і один день, а йому здавалося, що тільки один день. У мішок, що в ньому він ніс вухналі, насипали йому сухого листя. Опинившись надворі, він його висипав, а вдома як жбурнув зо зла той мішок, то в ньому щось забряжчало. Він до мішка, а там ще кілька червінців лишилося. Кажуть, ніби отам, де криниця під лісом, є в зеленому байраці хід, але ніхто ще туди не входив. А іноді в неділю вранці буцімто чутно з гори тиху музику і глухий барабанний гуркіт.

Лідушка, слухаючи, сіла на землю.

— А як настане в нашій землі найтяжче лихоліття, тоді нібито вийде з гори святе військо з святим Вацлавом на чолі й прожене наших ворогів, і відтоді в Чехії знову стане добре жити.— Докінчивши, Їржик глибоко зітхнув.

Трохи перегодя він спитав:

— Батько був удома, як ти йшла від нас? Питав тебе, чия ти?

— Ні, не питав. Його вже не було, тільки дідусь.— Лідка все розповіла Їржикові.

— Сердега дід! — зажурився хлопець.— Знову занедужав... Лідко, я мушу йти. Спустишся ось сюди, до он отієї хатки, а тоді берися шляхом до села, там уже тобі скажуть. Мені треба до діда. Бувай здорова; може, скоро побачимось.— Стиснувши їй руку, він перекинув куртку через плече, взяв цимбали й пішов. Скоро він сховався за кущами.

Їржик і в гадці ніколи не мав, що буває так тяжко звідкілясь відходити. Він кілька разів озирався, але Лідки вже не побачив. Ішов він швидко, бо до їхньої халупи була добра година ходу.

Лідка ще трохи посиділа на тому ж місці. Їржик пішов так раптово, що вона й попрощатись ледве встигла. Чудний хлопець... Нещасний! Іде безлюдним лісом до своєї темної халупки. А там