Читати книгу - "Скалаки"

же так смутно!.. В Лідущиній уяві раптом ожило його оповідання. Вона огледілась по тихій таємничій вершині, й їй стало якось аж моторошно. А що як зараз звідкись із хащів виступить закутий у залізо лицар, убраний як святий Вацлав на іконі, а за ним і його військо?.. Але на горі було тихо, в лісі не чулося брязкоту зброї та лунких звуків бойової сурми.

Сонце, котячись ясним небосхилом угору, сполошило холодок під буками, й палюче проміння впало на Лідушку. Взявши свій клуночок, вона лісом спустилася з овіяної таємницею гори й вибралася на рівну дорогу.

Вийшовши від баби-знахарки, вона ще постояла, подивилась на цю гору, що про неї ходило стільки казок, а йдучи додому, сама почувала себе неначе в казці.

8. Смерть

На «Скелі» Лідушку зустріли з великою радістю. Навіть поважний, суворий Балтазар розчулився, погладив свою годованку по щоці, знову розбурчавшись на бабусю, що послала її саму в незнайому сторону. Лідці довелося про все розповідати. Найбільше допитувалися в неї, де її застала буря та де вона від неї ховалася. Бартоньова хрестилася, завмираючи від жаху, а старий драгун, стиснувши кулаки, перебивав Лідчину розповідь прокльонами, коли дівчина стала оповідати про свою пригоду з князем.

— Так он воно як було! Шкода, що він його не порішив!

— Ми тут також прочули вже,— пояснила бабуся,— ніби молодого князя на вловах забити хотіли.

— А що ж то за хлопець, що порятував тебе? — спитав дядечко.

— Не знаю, — відповіла, зашарівшись, Лідушка.— Він зразу й щез, тільки-но показався. Але мені здається, той самий, що цимбали... — вона не доказала.

Старий вояк ходив по хаті, понуривши голову. Він згадував Скалакову Марію. А це вже друга з того самого двору... От так молодий князь! О, скоро весь маєток перейде до нього; ото буде щастя підданим!

— Так ти не бачила більше того хлопця? — спитав він іще раз, спинившись перед Лідкою.

— Ні,— відказала дівчина не одразу, мовби спершу подумавши. — Він зараз же й щез.

Уждян розізлився на князя Пікколоміні. Тепер хоробрий вояк навряд чи зважив би на князівський титул цього молодого розпусника, навряд чи став би рятувати його з небезпеки. Старий надовго запам’ятав образу, завдану його любій годованці.

Тепле літо минуло. Птаство відлетіло у вирій, листя осипалося, під уже холодним промінням сонця блищало бабине літо, а на галявині у вільшнику хилився під осіннім вітром пізноцвіт. Сумно стало в покинутій хижці над річкою. Тільки ще зелені вільхи та сонячні блискітки на хвилях, що миготіли крізь їхнє гілля, нагадували погожі літні дні. Стежечку по схилу вже засипав шелесткий осінній лист, жовтий та червонястий. Однак Лідка ще часто ходила туди. Сідала там на кам’яну сходину біля дверей, згорнувши руки на колінах, і замисленим зором дивилася в далину. Лице її вже не сяяло давньою веселістю. Часто вона заходила й у хатину. Щось вабило її до тієї пустки. Поспішаючи туди, дівчина щоразу думала, що на неї там хтось чекає або ж прийде туди до неї. Сидячи на камені, вона часом наспівувала тихенько мотив пісні, з якої пам’ятала тільки перші слова:

Любов ясна і ревна...

«Прийду»,— пообіцяв він на Турові. І не прийшов. Першої ж неділі після тої зустрічі Лідушка, йдучи з церкви, поглядала на цвинтарний мур, але Їржика там не побачила. Її весь час гнітила думка про нього та про його діда й батька. Зима ж настає, а вони в такій норі... Там і влітку як у могилі. Бідолашний дідусь! І чого Їржик не схотів, щоб вона розповіла про них дядечкові Балтазару? Невже він ото такий гордий? Але ж їм можна помогти так, що ніхто й не знатиме! Багато міркувала отак Лідушка, аж зрештою вирішила відкрити дядечкові, де знайти Скалаків, про яких він так часто згадував.

А тим часом у самотній хатині в Материнці ставало дедалі смутніше. Від того дня, як Лідушка бачила старого Скалака, він так і не підводився з постелі. Літа, знегоди тілесні й душевні зломили його; він марнів із дня на день, умирав. А разом з його недугою тяжчала синова й онукова тривога. У Скалаків родинні почуття завжди були сильні, а вигнання та злигодні ще більш зміцнили їх. Батько й син палко любили лагідного дідуся. Понурий, грубий на вигляд Мікулаш жив тільки для своїх рідних. А тепер його старий батько зліг, і не було надії, що він одужає.

Якось надвечір Мікулаш, прийшовши з роботи, сів біля ліжка, на якому дрімав слабий його батько, Їржик, стомлений безсонними ночами біля діда, міцно спав десь у закутку. Рослий темнолиций Мікулаш, склавши руки на колінах, втупив очі в обличчя сонного батька, освітлене вогником застромленої в стіну скіпки. На глибоко запалих очах діда лежали тіні, щоки й уста були безкровні, вилиці повипиналися, на скронях і чолі синіли набряклі жили.

Мікулаш довго дивився на старого, що дихав ледве чутно. У голові в нього промайнула невиразна смутна думка. Наче неживий! Як