Читати книгу - "Перший спалах"

— Але я не знаю, як виглядає капюЩОн!

— Та ти нічого не знаєш! КапюЩОн виглядає по капюЩОнівськи! Зрозумів?!

— Е-е... Ні!

— Так я й думала, — приречено зітхнув голос.

— Мабуть, ти маєш рацію. Я справді нічого не розумію! — підтвердив Андрій.

— Хто б сумнівався.

— Перестань придиратись до слів!

— Це ти придираєшся! Капюшон, а не капюЩОн, бачте, — перекривила його незнайомка.

І замовкла.

— Чуєш, — порушив тишу Андрій. — Ти теж нічого не бачиш?

— А ти?

— Не бачу!

— Гм... — голос зробив замислену паузу. — Може, ти сліпий. Або ходиш із заплющеними очима. Або якась хвойда їх тобі видряпала. Або ти народився вже без них.

— Але це неможливо! — заперечив Андрій.

— Звідки тобі знати, що можливо, а що — ні? — обурився голос. Може, ти думаєш, що в цьому світі все залежить тільки від тебе?

— Що? Та ні. Звідки такі дурні висновки?

— Ну ти ж сам сказав, що нічого не бачиш! А тепер придираєшся!

— Хіба? Та ж наче ні! А хоча... Я не знаю.

— Ото ж бо й воно! — сварливо огризнулась незнайомка. — Не знаєш ти нічого! А дарма! Ти сам собі король. Якщо ти осліп, значить, ти сам цього захотів! І не треба паніки! Непросто гра! Велетенська, напівбожевільна гра, де всі герої міняються масками і бавляться з ролями. Але я, здається, верзу щось не те. Зачекай секундочку, я зберуся з думками і спробую тобі допомогти... Так-с, так-с, що тут у нас? Ей, ви там, ворушіться! — гаркнула вона.

— Що ти робиш?

— Нагнітаю обстановку. Хіба не ясно?

— Навіщо?

— Та не заважай! О, здається, я знайшла вихід.

— То мені тобі дякувати?

— Хто його зна. Можеш спробувати. Але спочатку скажи мені, де ти себе відчуваєш?

— Тобто?

— Ну де ти знаходишся?

— Тут...

— Та ні, тут знаходжуся я, ми вже наче завершили цю розмову. Як би це тобі пояснити зрозуміліше? Хм... А, знаю! От скажи, що б ти намагався якнайдовше втримати над водою, якби на тебе впало море?

— Може, ти маєш на увазі, якби я впав у море?

— Я маю на увазі те, що я маю на увазі! Будеш придиратись — втечу!

— Все, все, я німий, як риба!

— Ти не німий, не бреши. Отже, на тебе впало море. Що ти тримаєш над водою? Відповідай давай!

— Ну... Мабуть, голову!

— Ого, у нас прогрес? Ти перестав тупити? Молодець! Отже, ти відчуваєш себе в голові! Так от, тепер підніми руки вгору — і обхопи голову. Так-так, правильно! От бачиш? Тепер ти тримаєш себе в руках!

— Дурня якась! — сказав Андрій. — І що це мені дасть?

— Ну як... Що б не сталось, треба завжди тримати себе в руках. Хіба ти цього не знав?

— Знав. Але голова тут ні при чому.

— Ти нічого не розумієш, — розчаровано сказав голос.

Андрій відчув, як у голові щось перемкнуло. Далі з’явилось відчуття гіпертрофованої реальності. Голоси стали об’ємними, повітря — важким і вологим на дотик. Ніздрі нервово затремтіли, вловивши запах опалого листя. Не витримавши напруги, спітніли долоні. А очі... Все його тіло перетворилось на очі. Звідкілясь згори полилось бліде світло і розбавило загуслу темряву легким молочним туманом. Світляний конденсат огорнув усе навколо, і Андрій побачив величезну синю гусеницю, що лежала перед самісіньким його носом, курила кальян і водночас запихала собі нього гриба, що правив за щоки здоровенні шматки синього гриба, що правив їй за лежанку.

— Привіт! — сказала гусениця, одним махом проковтнувши все, що донедавна стирчало з її синього рота. — Я вже збиралась плюнути на тебе і піти спати! Але потім згадала, що оце щойно встала!

— В...вибач! — злякано прошепотів Андрій. — Здається, я ще ніколи не говорив із гусеницями.

— О! — прошамкотіла потвора, запихаючи до рота наступний шматок гриба і випускаючи кільце білосніжного диму. — То я в тебе перша? Та ти мені лестиш!

— Та ні, це правда!