Читати книгу - "Перший спалах"

— Я теж ніколи не говорила з такими тупими хлопцями. У нас так багато спільного! Може, одружимось? Знаєш, я хочу багато дітей! Щоб вкладати їх спати і шикати на всіх, хто буде шуміти.

— Дозволь тебе перебити, але...

— Не дозволяю! Ти вже й так мене перебив!

— Та я ж ненавмисне.

— Ясне діло, що навмисне, можеш не виправдовуватись, в цьому світі нічого не буває випадковим... Але ну їх до біса, ці правила етикету. Говори, що хотів!

— Ти кажеш, що хочеш дітей. Але ж хіба у гусениць бувають діти?

— Ні, звісно! — тварюка проковтнула чергову порцію гриба і голосно відригнула, закутавшись у хмарку диму. — Але той, хто шумить, наприклад, Цвіркун, цього не знає! І ми йому про це не скажемо! Правда?

— Мабуть, — Андрій розгублено почухав потилицю. — Але якщо нас раптом хтось підслухає, то що ж тоді?

Гусениця роззявила рота і збентежено поворушила довгими, такими ж синіми, як і вона вся, вусиками. Навіть жерти перестала.

— Біда буде! — пошепки сказала потвора. — Велика біда!

— Чому?

— Бо я з’їм його. З’їм кожного, хто підслухає мої розмови!

— Але яка ж тобі від цього біда? Не розумію...

— Та не мені, бовдуре! А тим нещасним, що опиняться поруч, коли я менше всього хотітиму, щоб вони тут опинялись... Як ось тобі, наприклад!

— То ти мене з’їси?

— Ні, звісно! З якого ляку мені тебе їсти? Ти ж наче не підслуховуєш наші з тобою розмови... Чи підслуховуєш... Стоп... Якщо ти їх підслуховуєш, то виходить, що і я їх підслуховую. А отже, я повинна зробити з собою те саме, що й з іншими. Во ім’я справедливості, ти ж розумієш... От тільки я невпевнена, що зможу себе з’їсти. Бо коли дійде черга до мого рота, то знадобиться ще один рот. А в мене немає зайвого рота...

— Я можу допомогти, — вирішив пожартувати Андрій.

— Ти на той час уже будеш з’їдений, — серйозним тоном сказала Гусениця, відкусила ще один шматок гриба і зненацька щезла.

— Ти чого? — заволав Андрій на все горло, сподіваючись, що потвора його чує. Та марно. Ніхто так і не з’явився.

— Прекрасно! — пирхнув Андрій і сів на камінь — витріщатися на місяць.

Місяць... Хм... Дивний якийсь місяць... Дивишся на нього — і наче мертве обличчя згадуєш. Невідомо чиє, невідомо звідки — холодне й сумне, мов попіл із кладовища.

А навколо — ліс. Чорний і похмурий, як сама ніч. Древній і дикий, наче вирваний зі старих легенд. Височенні дерева вершинами підпирають небо. Як високо не задирай голову — усе одно не побачиш, де закінчується гілля і починаються зорі. Здається, вони живуть прямо там, розвішані поміж листочків, наче новорічні прикраси на ялинці.

Земля дрімає, окутана шаром вогкої, теплої глиці. Пахне осінню й гнилизною, старими пеньками і вітром з далеких озер. Поміж гігантськими грибами звисає якась товста, вкрита дрібного росою, сітка. І ні звуку навколо. Тільки мертва, холодна тиша.

Андрій піднімається з каменя і йде кудись навмання. Далеко попереду, між кривими ніжками величезних грибів і поодинокими хирлявими травинками видніється слабке блакитне сяйво. Ноги грузнуть у глибокому мосі, тепла глиця довірливо тулиться до босих п’ят. Десь високо вгорі перемовляються з вітром дерева. Зараз би поспати... Отак заснути, прямо тут... На блідій постелі, зітканій з моху і сухої трави. Де птах не літає і сонце не сходить... А смереки казку розкажуть. І вітер заспіває колискову. І буде добре... Все буде добре...

— Не спи!

— Га? Що?

— Не спи, будь ласка!

Тонкий, тихий, приглушений голос долинав звідкілясь згори. Андрій вийшов на галявину і побачив величезний зогнилий пеньок, окутаний блідим блакитним сяйвом. Поруч, поміж шапками яскраво-жовтих поганок, борсався заплутаний у павутиння метелик.

— Чекай, я тебе зараз звільню! — сказав Андрій і копнув найхирлявішу з поганок. Вона дрібно затремтіла, нагадуючи дерево, по якому вперше вдарили сокирою. Кілька добрячих ударів відбили в неї шапку і повалили на землю. Андрій обережно обібрав павутину, водночас намагаючись не обтрусити пилок з метеликових крил, і викинув десь в кущі.

— Спасибі тобі... — промимрив звільнений метелик. — Спасибі за все, хто б ти і що б ти не був...

І заплакав.

— Е-е... Чого це ти? — здивувався Андрій. — Май на увазі, я тобі не жилетка! Перестань! Все ж уже позаду.

— Ага, позаду...— буркнув Метелик.