Читати книгу - "Привид у Домі Гукала"

133
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 33 34 35 ... 37
Перейти на сторінку:
біса їм заважають спати.

До їхніх голосів приєднався лемент провідниці Марини Павлівни, — Данилко визирнув у щілину між верхньою багажною полицею та дверима купе й побачив, як та підбігла до нахабних дядьків і заходилася їх розштовхувати. Їй це навряд чи вдалося б, якби не начальник поїзда, який з’явився в супроводі міліціонера (старшого сержанта, уточнив для друзів хлопчик).

— Що тут відбувається, панове? Ану, ваші документи?

— Пане начальнику, — миролюбиво заговорив «велетень», — дозвольте пояснити…

— Документи! — рішуче повторив начальник, і Данилко, ще раз зиркнувши в щілину, встиг помітити, що це прохання вкрай не сподобалося кримінальникам.

— Того… немає в нас… — крізь зуби процідив зеленокосий Андрюха. Міліціонер і начальник поїзда хором здивувалися:

— Як?!

І старший сержант додав:

— Шлях із Полтави неблизький, а ви без паспортів… Дивно. А в Сімферополі де зупинитеся? В готелі?

— Ні. Ми до Ялти тролейбусом, а там живе моя ба… буся.

— Буся, кажете? — міліціонер удав, що не розчув «лісовика». — Гм… зрозуміло. А що, як ми попросимо вас вивернути кишені?

— Та будь ласка! — з несподіваною готовністю погодився «велетень». — Тільки краще я все ж поясню, хто ми і що тут робимо. А потім обшукуйте, нишпоріть, робіть, що завгодно.

— А давайте, — згодився начальник поїзда. — Пояснюйте, хто ви, люди без паспортів, у моєму потязі.

— Ми — орнітологи, — почав Андрюха, і дітлахи аж остовпіли, почувши цю безсоромну брехню. — Веземо з Полтави до Криму досить рідкісного птаха — синього папугу.

— На нього є папери? — обірвав цю сповідь старший сержант.

— Є, — сказав «велетень».

— Не дихне, як не збрехне, — шепнув Миколка до своїх, та Данилко приклав пальця до вуст — тихше, мовляв, не заважай. І хлопці знову прислухалися.

— Ось лише цьому птаху потрібен значний простір, бо інакше він може захворіти навіть за кілька годин, — продовжував зловмисник. Тут уже й Семко не втримався.

— От брехло! Бачили б вони ту клітку, в яку папугу запхали!

— Ще побачать, — запевнив Данилко.

— …тому ми викупили для нього окреме купе. Замкнули його, все, як належить — і оце щойно побачили, що люкс порожній.

— Папуг у люксі возять! — обурилася провідниця. — Щоб я так жила!

— Постривай, Марино, — наказав начальник поїзда. — То що, цей ваш папуга зник, чи що?

— Ні, — діловито заперечив «велетень». — Він не зник. Його сперли… тобто, викрали. І ми знаємо, хто. Оці малолітки з четвертого номера. Він там хуліганить, досить голосно… Ми самі чули. Все, чого ми хочемо, — щоби птаха повернули законним господарям.

— Ми також цього хочемо, — пролунав дзвінкий Діанчин голосок за спинами дорослих. — Тільки ці господарі — не ви.

Глава 12

З’ява Ді була несподіваною і водночас очікуваною. Друзі нашорошили вуха, а Миколка заскиглив:

— Ну давайте вже двері відчинимо. Що вони нам зроблять — там же міліція… Бо все найцікавіше без нас мине!

— Не мели дурниць, Микольцю, ніхто нічого не відчинятиме, — запевнив друга Данилко. І додав: — А все найцікавіше тільки почалося.

— Дівчинко, — безнадійно спитав між тим пан Павло по інший бік дверей, — що ти тут робиш? Ти ж обіцяла посидіти в першому вагоні…

— Тут мої друзі, — Діанці довелося пояснювати очевидне. — А де вони, там і я.

«Велетень» скривився від її слів і скорчив сердиту міну, погрозливо мовивши:

— Поверніть нашого птаха!

— Скажіть спочатку, як його звуть, — запропонувала Ді.

— А це не твоє діло! — загорлав Андрюха, втративши терпіння. Біля нього з ноги на ногу переминався «лісовик». Він уже спробував сказати щось на кшталт «а я тебе знаю, дівчинко — ти черешнями торгуєш!», за що й отримав від напарника непомітного для інших, але відчутного стусана під ребра. А «велетень», сприйнявши мовчання міліціонера та начальника поїзда за неочікувану підтримку, геть знахабнів і посунув на дівчинку.

— Це наш папуга! Допетрала! А ми шмаркачам не звітуємо!

— Тоді відзвітуйте мені, — солідно промовив старший сержант. — І папери на птаха покажіть. Бо він у вас якась безіменна зірка…

— Крес! — зненацька вигукнув «лісовик». — Його Кресом звуть.

— Справді? — іронічно звела брівки Діана. — А ось ми зараз у нього спитаємо!

— Папуги не розуміють, що кажуть, — запевнив липовий орнітолог Андрюха. — Тупо повторюють слова, та й усе.

— А цей папуга розуміє геть усе. Ще більше, ніж ви, — Ді підійшла до дверей упритул і

1 ... 33 34 35 ... 37
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Привид у Домі Гукала», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Привид у Домі Гукала"