Читати книгу - "Осіннє Рондо місячної ночі"

на мене! — Жінка дістала з сумочки серветку й безутішно втирала сльози, що знов покотилися по обличчю. — І тепер мені здається, що такого шансу мені вже не випаде. Скільки ж їх має бути? Не випадають же вони безліч разів!

— Отже, так. Тепер послухай мене, — серйозно подивилася на подругу Оленка. — Сльози облиш. Безліч разів шанси не випадають. Але їх точно має бути три! І третій буде щасливим! — упевнено мовила вона. — Ти зрозуміла мене? Відчаю тут не місце! Ви обов’язково зустрінетесь, повір мені!

Подруга так впевнено говорила, що Любка мимоволі й сама почала вірити в це. Може, й справді, їй випаде ще один — третій — щасливий шанс? Вони зустрінуться, і вже ніколи вона не відпустить його руку!

— Але ж… — сумно схилила голову.

— Що?!

— Мені так шкода Сашка…

— Сашка справді шкода. Він у тебе славний. — Оленка підперла рукою підборіддя, сьорбнула схололу каву й задумливо додала: — Нічого з цим не вдієш. У житті знаєш, як? Щоб щось отримати, треба спершу чимось пожертвувати.

— Так, це правда… Але я ніяк не можу сказати йому про те, що ми не можемо бути разом. Все не підбирається момент!

Подруга замислено зморщила лоба й знову сьорбнула з чашки.

— Клянусь, я не раз поривалася поговорити з ним, але щораз заважали обставини! І ця розмова все відкладається і відкладається…

— Ти боїшся самотності, ось тобі й «обставини», — підсумувала та.

Любка не заперечувала. Яким би сильним не було прагнення свободи, самотність пригнічувала її…

— А якщо ми ніколи більше не зустрінемось? Що тоді? — вона розпачливо схрестила долоні й притисла їх до грудей.

Оленка демонстративно відставила чашку із залишками кави:

— Ти навіть близько не підпускай таких думок!

— Але ж послухай: сподіватися на ще одну випадкову зустріч у цьому величезному місті — це те саме, що чекати дощу з чистого сонячного неба!

— Ти правильно кажеш. Чекати не треба. Треба діяти! І тоді — бути грому серед ясного неба! — патетично мовила Оленка й лукаво примружилась. — Розкажи-но мені, який він? Гарненький?

— О-о-о, гарненький! — жінка зашарілась і мрійливо закотила очі. — Він схожий на Янгола. В його очах віддзеркалюється весь світ, у погляді стільки почуттів, стільки доброти і турботи, а посмішка зігріває таким теплом! Його душа — це щось виняткове! Вона переповнена любов’ю, ніжністю і така рідна мені. Він випромінює таку енергетику! Я наповнююсь нею, мов нектаром, по самі вінця і не можу спинитись…

— Господи, яка ж благодать! — мовила подруга. Затим її обличчя знову стало серйозним. — Ти повинна в думках малювати вашу зустріч! Думай про це весь час. Те, що ми малюємо в уяві, з часом обов’язково здійснюється.

— Я малюю!!! Якби ти знала, скільки разів я малювала в уяві ці зустрічі! Мільйон!

— Ну ось! Бачиш? Саме тому тобі й випав щойно цей шанс! Продовжуй! Але знаєш, що важливо? Ти не просто мрій! Ти уявляй, ніби це вже сталося і ти просто пригадуєш реальні події, переживаєш їх заново. Ось тоді буде результат.

— Ну…

— І ніяких «ну»! Ні крихти сумнівів не підпускай, інакше все зіпсується! Наші страхи і сумніви не дозволяють мріям увійти в наше життя. Тому вони й залишаються нездійсненними, що ми боїмося їх здійснення! Відганяємо їх страхом, а потім картаємо долю, бо, бачиш, хтось має бути винним у тому, що життя складається не так, як ми хочемо! А насправді все в наших руках!

Це було переконливо. Любка схилила голову. Так, у цьому є сенс!

— Дякую тобі, Оленочко! — всміхнулась вона. — Ти подарувала мені надію.

— Надії мало. Треба вірити! І бути впевненою в своїй вірі.

— Що б я без тебе робила?

— Ой, вже не перехвали мене!

Подруги весело розсміялися. Вони замовили каву з тістечками й затрималися в кав’ярні ще години на дві: тем для розмов ще був непочатий край. А коли вийшли на вулицю, з-за щільних сірих хмар уже впевнено пробивалися сонячні промені.

— Це хороший знак! — зауважила Оленка. — Отже, удача буде!

Подруги ще трохи прогулялися, взявшись попід руки, погомоніли, затим Оленка побігла на свій трамвай. Любка ж додому не поспішала. Душа її зараз рвалася туди, де вони з Коханим стрічалися у снах минулої весни, де відчувала себе справді щасливою, де душа наповнювалась трепетним теплом…

Ось він — вуличний ліхтар, під яким чекав на неї Коханий. Як же давно це було! Та вона пам’ятає кожну мить, проведену поряд із ним, кожний його доторк, кожний подих, кожну усмішку, кожне сказане ним слово. Вона пам’ятає ВСЕ.

Любка заплющила очі й уявила, що він зараз поряд. Душа здригнулась, і ніжний щем розлився тілом. Вона схрестила долоні й на мить відчула коханого поряд із собою, його рука міцно тримала її руку. «Ми зустрінемось! Ми обов’язково зустрінемось, мій любий! І заради цього я готова пройти будь-яке терня!» — подумки вигукнула жінка.

***

Вона не дзвонила у двері, хоч відчувала, що Сашко вже був удома. Повільно вставила ключ у шпарину замка й завмерла, заплющивши очі. Боже. Хоч би їй вистачило рішучості, а йому — мужності… Проте вже за мить відчула себе у кадрі якоїсь банальної мелодрами. В кімнаті панував напівморок — цупкі гардини ретельно завішували вікно, не пропускаючи вечірнього світла, і лиш сяйво запалених свічок м’яко освітлювало кімнату. У вазі, що стояла в центрі дбайливо накритого столика, височіли троянди. На дивані сидів Сашко, задоволено всміхаючись. Він підвівся й підійшов до Любки, котра розгублено стояла коло дверей.

— Я вирішив трохи прикрасити наш суботній вечір, — пригорнув її до себе. — Все