Читати книгу - "25 професій Маші Філіпенко"

і засипала Машу запитаннями:

— What is your name? Do you like English?

З появою в домі цієї незатишної бабусі життя у Маші різко зіпсувалось. Стільки труднощів з'явилось, скільки за все попереднє життя не було.

У Маші навіть мізки заскрипіли. Вона взяла словничок і заходилася шукати слова, які до неї мовили. Доводилось шукати кожне слово. Тому що ніяких англійських слів Маша не пам'ятала. А коли щось і пам'ятала, то пам'ятала неправильно. А коли щось пам'ятала правильно, то не пам'ятала, в якому порядку ставити. У неї виходило, якщо перекласти рідною мовою: «Я мешкаю тут Маша Філіпенко квартира будинок три. Мій тато має ім'я: містер Філіпенко Олександр є. Моя мама має місце бути робота парк. Я маю місце бути школяр».

За всі ці відомості товариш Жбанова-старша дякувала Маші найчистішою англійською мовою. Але не задовольнялась, а запитувала все далі й далі.

— Thank you. Have you brothes and sisters? (Чи маєте ви братів і сестер?)

— Thank you. Where does your mather work? What is her profesiуn?

(Де працює ваша мама? Яка в неї професія?)

Маша знову відповідала:

— Брати і сестри я є нема. Моя мама є працівник тролейбусного лісу. Відділу діставати одержувати.

Тато спочатку також брав участь у цих тортурах. Він бігав із словником і кричав:

— Який такий тролейбусний ліс? Треба казати тролейбусний парк. Тобто депо.

Потім тато втік. І бідолашна Маша сама лишилась відповідати на безкінечні питання товариша Жбанової. Потім вона писала диктант. І лише надвечір напівмертва Маша сіла трохи спочити за математику.

А у Машиного заступника, котрий виробився з її легкої руки, у Валери Готовкіна, день видався напрочуд вдалий.

Його запросили до Інституту Поліпшення Виробництва. Подзвонили по телефону і сказали, щоб він приїжджав. Удома якраз був дідусь-генерал. Він приїхав обідати. Вони обидва у машину сіли і поїхали до інституту завдання одержувати. Але дідуся цього разу не пропустили. Вахтер трапився бюрократичний, який ніколи в армії не служив. Або, навпаки, який служив, але невдало. Він сказав:

— Товаришу генерал, на вас перепустки нема. Вам доведеться годинки дві біля входу почекати.

Дідусь навіть образився. Він хотів Валеру не пустити, але Валера шасть повз вахтера і вгору!

Він зауважив, що на підлозі та на стінах були маленькі стрілочки намальовані. Як у грі «козаки-розбійники». Стрілочки були різнокольорові, з написами і вказували у різні сторони.

«Як здорово придумали!» — подумав Валера. Він вибрав собі зелененьку стрілочку з написом «Професор Баринов» і побіг по ній і по інших таких самих.

Зелені стрілочки провели його по різних коридорах до дверей, на яких була намальована зелена мішень і стрілочка у неї встромилась. На дверях було написано:

Кабінет професора Баринова.

Валера до професора зайшов, а дідусь сердитий у машину сів і поїхав у Генеральний штаб. Ух, там усім перепало!

Професор Баринов сказав Валері:

— У нашому місті є пожежна команда. Життя у неї завжди було тяжке й небезпечне. А протягом останніх років воно ще більше ускладнилось.

— Чому? — запитав Валера.

— Пожежі стали швидшими, ніж раніше.

У будинках довкола пластмаса і синтетика. Вони палають з більшою швидкістю і з величезним виділенням тепла. В середньому сьогоднішня квартира згорає вдвічі швидше, ніж учорашня. А техніка для гасіння — розсувні драбини, брандспойти, пожежні машини — лишились ті самі. Поки все приведеться у бойову готовність, поки пожежники дістануться до місця пожежі… А рух на вулицях став інтенсивнішим, усе вщерть забите… Спробуй щось вдіяти. Зрозуміло?

— Зрозуміло, — сказав Валера.

— Так от, старі методи боротьби з вогнем не годяться. А нових ніхто не придумав. Існує спеціальний Інститут Пожежної Безпеки. Йому дали урядове завдання. Та поки він завершить розробки, два роки мине. Тому необхідно придумати щось вельми термінове. Ясно?

— Вельми ясно, — серйозно сказав Валера.

— Ми тебе зараховуємо до пожежної дружини Філі-Мазиловського району. У них новий будинок, нова техніка і чудові люди. Попрацюєш з ними, потім висловиш свої рекомендації.

— І мені каску дадуть? — запитав Валера.

— І каску, і комбінезон. І навіть особистий вогнегасник.

— А що мені бабусі сказати? Якщо бабуся і дідусь довідаються, що я в пожежники пішов, вони мене нікуди не пустять.

— Не знаю, — відповів професор Баринов. — Ти з Машею Філіпенко порадься. Вона краще знає твоїх бабусю і дідусю.

І професор побажав Вал ері гарних протипожежних успіхів.

Валера як пішов од нього, так одразу ж Маші подзвонив:

— Машо, що мені робити? Як мені з дідусем і бабусею впоратись? Вони мене у пожежники нізащо не пустять.

— Відпустять.

— Нізащо. Вони досі від мене сірники у дідусевий сейф ховають.

— А ти не кажи, що в дорослі пожежники пішов. Скажи, що ти — юний пожежник, такий собі пожежний суворовець. Що то гра така. Що пожежу не справжню гаситимете, а із червоних стрічок.

Валера так бабусі усе й розповів. І дідусю. Дідусь пожежним суворовцям зрадів. Хоч не військові, та майже військові. А бабуся насторожилась. Просила її на перше навчання взяти. Ганчірочки гасити. Валера ледве-ледве відбився.

— Ти що, бабусю? Ми з вогнегасниками бігатимемо. На дахи лазити будемо, ти за нами не вженешся.

І от вперше пішов Валера Готовкін на чергування у пожежну бригаду. Сів у метро, заплатив п'ятак і приїхав на станцію «Філі». Із метро вийшов, дивиться: стоїть неподалік двоповерхова будівля