Читати книгу - "Трансгалактичний розвідник, Єжи Брошкевич"

Але мені дивно, чому вони так уперто мовчать.

Хлопець знизав плечима.

— А мене вже ніщо не дивує, — мовив він трохи нетерпляче. І, може, саме та нетерплячість розсердила Альку.

— Ти поводишся просто нестерпно, — буркнула вона. — Коли б я могла, то негайно вийшла б звідси. Тільки не кажи мені “будь ласка, йди”. Ти й так полюбляєш дешевенькі дотепи. І взагалі, в моїх очах то ще не виправдання, що ти виявляєш до мене прихильність.

— Що? — розгублено спитав хлопець.

— То ще не виправдання, що ти виявляєш до мене прихильність, — повторила Алька. І додала солодким голосом: — Мені здається, що сьогоднішні події погано вплинули на твій слух. А ти як думаєш?

Йон не відповів — йому дуже захотілося сміятися, а він боявся, що цим ще дужче розгніває дівчину.

Запала глибока тиша. На контрольній таблиці поволі змінювалися ряди чисел. Найважливіше число, висвітлене червоним кольором, поволі посувалося до двадцяти семи тисяч.

Автопілот дуже обережно шукав дорогу серед метеорів Чорної Ріки. Найшвидший тип космольота він вів повільніше, ніж літають на екзаменах у дитячих школах малого пілотажу.

Алька нерішуче кашлянула.

Йон удав, що не чує. За кілька секунд вона спитала вже цілком привітним голосом:

— Сердишся?

— Ні.

— То чого ж мовчиш?

— Та думаю.

— Про що?

Йон витримав невеличку паузу:

— Та про те, чого ти так мені сподобалась.

— Ну й що? — спитала вона аж надто байдужим голосом.

— Це для мене справжня загадка, — відказав він з несподіваною злістю, яка зрештою вразила тільки його самого.

Алька ж, наче сподівалася такого вибуху, спершу лише тихесенько засміялася. Йон почув той сміх коло самого свого вуха — легенький, як подих, трохи злісний, але більше радісний. Потім вона сказала:

— Я теж маю свою загадку.

— Яку? — спитав хлопець, відчуваючи, що цього разу його питання звучить страшенно безглуздо.

— Чого ти мені сподобався? — відповіла вона голосом знову солодким і невинним.

Йон цього разу теж промовчав. Тепер тільки тому, що не міг нічого путнього придумати.

Та дівчина, аби йому дошкулити ще дужче, спитала:

— І що ти на це скажеш?

Йон нарешті здобувся на відповідь. Потім він добре пам’ятав, що вона була навіть непогана, до міри ущиплива й до міри ласкава. Але змісту її так пригадати й не міг, бо саме ту мить, коли він розтулив рота, щоб відповісти, пролунав голос “Розвідника”.

— Вогонь! — наказав голос.

А за секунду по тому у Чорну Ріку вдарив перший стовп сліпучого білого вогню.

Головний вогнемет “Розвідника” — зброя надзвичайної потужності. Автоматичний стрілець обрав на перший постріл величезну кам’яну брилу — не менше ніж десять кілометрів у діаметрі. Від удару білого вогню брила не розпалася, не згоріла, не спопелилася, а просто зникла, немовби її взагалі ніколи й не було.

Потім пролунав другий постріл, третій, четвертий, десятий…

Автоматичний стрілець отримав завдання пробити в Ріці прогалину завширшки двісті, заввишки п’ятдесят і завдовжки близько п’ятисот кілометрів. Коли в цій прогалині з’являвся метеор, автоматичний стрілець негайно знищував його струменем позитронового вогню.

Алик вдивлявся в екран з цікавістю і злістю. Там був ворог, супротивник—вбивчі, незагнуздані сили природи.

Кажуть, нібито в сиву давнину, коли людство переживало найважчі, варварські часи, люди самі між собою ворогували. Навіть убивали одне одного. Щоправда, не дуже хочеться вірити в таку безглузду жорстокість, але історики твердять, що це дійсно було. Хоч зрозуміти щось подібне дуже важко. Бо хто може бути справжнім ворогом людини? Ураган, що його треба розігнати, потік метеорів, що його треба знищити, непрохідні безодні в скелях Юпітера, морози на Нептуні, піщані бурі на Марсі — ось справжні вороги.

Алик збагнув, що в його гніві є щось важливе і що це прекрасне почуття. Це саме він, тринадцятирічний хлопець із Землі, разом із трохи старшим від нього сатурнянським роботом — свідки великої і прекрасної битви “Першого Розвідника” з ворогом, у тисячу разів більшим за себе, але насправді слабшим через те, що він — лише сліпа стихійна сила.

— Ти коли-небудь бачив таке видовисько? — наче байдуже спитав Алик.

— Ні.

Робик так само напружено й нерухомо вдивлявся в екран. У його очах знову загорілися зеленаві вогники — тепер уже він міг урятувати Йона від небезпеки, тільки змагаючись із Чорною Рікою.

— Ненавиджу, — сказав він.

Алик зиркнув на нього й подумав, що погано було б попасти в неласку до робота.

— Глянь! — крикнув Робик.

У глибині екрана враз з’явився небаченої величини метеор. Здавалося, він мчить прямо на “Розвідника” і від нього не пощастить утекти. Алик мимоволі зціпив зуби.

— Увага, — шепнув він.

Йому здалося, що чекати не можна. “Ще мить — і нам кінець”, — досить спокійно і без страху подумав він.

— Ще ні, — заспокоїв його Робик. — Ще ні.

— Уже! — крикнув хлопець.

Автоматичний стрілець затримував постріл до останньої секунди. Він-бо знав, коли буде найвідповідніша і найкраща мить. І саме тоді, коли вже здавалося, що величезний метеор спочатку своєю тінню роздавить екран, а потім легеньким дотиком розтрощить і зітре на порох маленького “Розвідника” — саме тоді з батареї Пеера бухнуло неймовірно яскраве полум’я і схопило величезного супротивника у свої гарячі обійми.

— Уже! —