Читати книгу - "Астра, Олександр Міхед"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ходімо.
Як у пригодницькому фільмі, Юхим Євгенович сіпнув книжку на полиці — і відчинилися маленькі дверцята. Це був томик Івана Франка — книга, яку навряд чи візьмуть до рук просто так. Юхим Євгенович зауважив моє подивування і приязно сказав:
— «Астра» — дуже давня і консервативна організація. Ми дотримуємося своїх традицій навіть у таких старомодних речах, як таємні ходи.
Ми спускалися ґвинтовими сходами, закручуючись у глиб будівлі.
— Тепер я розумію всі ці чутки про бомбосховище.
— О, ні. Це ще давніші ходи. Вони прорублені руками членів ордену...
— Терновців, — закінчив я за нього.
— Так-так, швидко метикуєш, друже, — радше для себе зауважив Юхим Євгенович.
— Це коли вони намагалися врятуватися від совєтів?
— Взагалі-то від монголів.
Я присвиснув, як це часом робив він.
— Ця історія настільки давня?
— Настільки, що ти навіть уявити не можеш, хлопче, — усміхнувся мій провідник.
Слабке холодне світло тьмяно освітлювало нам шлях. На обличчі Юхима Євгеновича відбивалися тіні різних подоб, сутностей. Він був живим мерцем, безумним ученим. Але голос лишався спокійним і гіпнотизував.
— У тому, що ти побачиш, немає нічого особливого. Але для нас це надважливо, — попередив він.
Зрештою, ми опинились у просторому залі, де був запах церкви. Чад ладану, воскових свічок і різних бальзамів. У центрі залу у скляних прозорих домовинах лежали тіла. Вони були викладені маленьким колом, у центрі якого ще кілька тіл. Разом вони витворювали «Астру» — зірку-символ усієї організації. Як тіла учасників семінарів відтворювали її за круглим столом обговорень.
— Це не тіла. Себто технічно це, звісно, тіла. Але ми їх називаємо мощами. Ну, як у релігійній традиції.
Я йшов по колу і придивлявся до ликів Великих мерців.
— Юхиме Євгеновичу, їх складно назвати мощами. Це не висохлі кістки святих, — я був шокований. — Жодні мощі не збереглися так. Окрім хіба що Леніна.
— Цей момент варто відразу уточнити, — Юхим Євгенович грався зі мною, як кіт із мишею — створював переді мною ілюзію свободи, але з кожним порухом і словом заганяв мене у пастку. — На відміну від таваріща Леніна, мощі, які зберігаються у нас, не бальзамувалися.
— Тобто ви хочете сказати...
— Саме це я й кажу, друже.
Тіла лежали під склом як музейні експонати. Кожне обличчя знайоме. Обличчя, знайомі кожному, хто вивчав хоч трохи українську історію та культуру.
Вираз шоку на моєму обличчі звеселяв Юхима Євгеновича.
Я вгадував імена Великих мертвих. Більшість із них зображено на наших грошах.
Питання роїлися в свідомості, а я не міг сформулювати жодного.
Юхим Євгенович підійшов до мене, поклав руку на плече.
— Розумію, що ти вражений. І не знаєш із чого почати. Давай так. Зараз я все одно скажу тобі тільки півправди.
Я відірвав нарешті погляд від тіл і повернувся до нього.
— Низький ранг?
— Так, саме так. Найважливіше, що ти зараз маєш знати: все, що ми робимо — це данина Великим мертвим, яких ти бачиш тут. Кожне наступне покоління танцює на кістяках великих попередників. Тих, хто увійшов до канону. Зрозумій, історія — це не минуле. Вона тут, зараз, перед тобою.
Я не міг відвести очей від розкішного волосся Лесі Українки.
— Минулого немає, воно не віддалене від нас. Воно розсіяне в сьогоденні, — в його інтонації був особливий акцент турботи, як у батька, що вводить сина у великий і незбагненний світ. Він далі кидав глибокодумні фрази, які, одначе, ніяк не пояснювали, чому тіла «великих українців» лежали у схроні «Астри» під землею, як майже живі або трохи мертві, музейні експонати? І чи мають вони стосунок до семінарів та енергії, яка проходить крізь нас із Ірою?
Ми вийшли з залу. Юхим Євгенович стиснув моє плече.
— Не забувай, ніхто і ніколи не дізнається того, що ти щойно побачив. Іра тим паче, — в його голосі відчувалася жорсткість. — Хлопче, тобі ж не треба проблем.
Наступної миті його голос знову змінився і він насмішкувато продовжив:
— І тобі ж не потрібні зайві ревнощі Іри? Правда?
Я тільки кивав. Спантеличений.
— Тобі треба зрозуміти. У вас просто різні ролі.
Розгублений.
— Вона — медіатор від народження. У тебе трохи інший шлях. Який ти почнеш завтра.
Розірваний.
— Про це й поговоримо вже завтра, — сказав Юхим Євгенович.
Ми зайшли до його кабінету.
6
Морквина, яку мені обіцяли, ставала реальністю. Я розробляв схему функціонування молодіжного напрямку «Астра».
Слоган Юхима Євгеновича «Нам потрібна свіжа кров!», на жаль, був чистою правдою, без жодних домішок метафор.
Хоча для загалу і, передусім, для самих себе ми говорили, що пропагуємо європейські цінності, толеруємо свободу висловлення, демонструємо продуктивність і важливість безконфліктного діалогу. Міні-семінари, часто одноденні, ми проводили зі студентами, «молодими лідерами» з Києва, Дніпропетровська, Львова, Донецька. Всі вони приїздили до нас у головний офіс. Обговорення проходили в новому конференц-залі, спроектованому Юхимом Євгеновичем. Ми говорили, зазвичай, про український контекст, українські філософію та історію. Тут був менший відсоток прогнозованих і прописаних висловлювань і ходів думки. Циркуляція енергії була в рази інтенсивнішою, хоча, здається, і не такою чистою. Виснаження відчувалось, як після кількох днів повноцінного Семінару.
На відміну від молодіжних ініціатив, які часто самостійно розповсюджуються вже на місцях, «Астра» суворо контролювала централізованість у нашому офісі. Такою була умова Юхима Євгеновича. Ми займалися промиванням мізків цілого покоління молодих українців. І ми хотіли тримати у цій справі монополію.
Ледь не цілодобово я був в офісі, розробляв стратегію, готував тексти, переглядав анкетні заявки. Служба безпеки не встигала відстежувати життя всіх, кого ми хотіли взяти на майбутні семінари. На модераторів і психологів переклали відповідальність за просіювання анкет молодіжного напрямку. Зі стандартних заяв нам потрібно було вилущити неадекватів і психів, які могли зруйнувати баланс у групі.
Я не казав Ірі ні про розмову з шефом, ні про те, що кожного дня ми працюємо на кістяках української шкільної програми. Між нами пролягла ледь помітна тінь. Вона не ставила запитань. А я не міг поставити блок, поставлений Юхимом Євгеновичем. Ми й далі жили, як нормальна неодружена подружня пара — накопичуючи секрети і недомовки одне від одного.
Я мусив сам шукати правду. Але часто не мав сил навіть сформулювати питання, на які хотів би знайти відповіді.
Однак «Астра», як завжди, сама допомогла.
***
У лютому 2013-го час знову пришвидшився і
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Астра, Олександр Міхед», після закриття браузера.