Читати книгу - "Як читати класиків, Ростислав Семків"

з’явилася друком праця французького теоретика Жана-Франсуа Ліотара «Стан постмодерну», від якої, власне, й починається ширша розмова про цей феномен. Але ми зараз не будемо детально про постмодерністські концепції (це у наступний розділ), нам важить головна й підсумкова у цьому контексті теза Жана-Франсуа: світ втратив метанаративи — історії, які виправдовували його рух, які пояснювали його мету.

Найважливіших таких історій всього дві. Одна з них, більш архаїчна (від печер та давніх греків), кличе до подвигу в ім’я колективу, полісу, держави. Друга — модерніша й метою всього ставить людину, індивідуальність, особистість. Лі-отар вважає, що довіри до цих суперісторій більше немає: прийшов час дрібних, дисперсних та дискурсивних оповідей. Кожен пояснює свою мету локально. Знову ж, не будемо тут сперечатися. Але наголосимо, що традиційно сильна в літературі Франція у 50-ті пережила кризу роману — кризу вміння розповідати.

Після великої війни і в передчутті нової — ядерної, якої, на щастя, не трапилося, в літературу приходить покоління, котре рішуче відмовляється від спроб творити сюжети. У 1948 році з’являються друком два показові тексти: абсурдистська п’єса Ежена Йонеско «Голомоза співачка» і роман Наталí Саррот «Портрет невідомого», що одразу ж, з легкої руки Сартра, був оголошений антироманом.

Обидва твори стали заголовковими для цілих напрямів тогочасної літератури. Від Йонеско стартує драма абсурду, або ан-тип’єса, де атаки зазнає найсвятіша корова драматургії — конфлікт. У чому він тепер — не зовсім зрозуміло. Власне, кожна антип’єса — це його болісний пошук й усвідомлення неможливості знайти будь-які відповіді, прозору логіку, навіть спільну мову. Драма абсурду фіксує, що світ абсурдний — і це вся історія, яку вона хоче розказати. На перший погляд звучить безглуздо, проте такий гарячковий пошук сенсу навіть без перспективи його знайти (адже абсурд — це і є втрата сенсу) має сенс: просто тепер кожен із читачів/глядачів шукатиме його самостійно. Автор самоусувається й більше жодних чітких відповідей не дає. Якщо реалісти, відверто чи непомітно, але вели читачів до певних висновків, то тепер про це можна забути — ніхто вже нічого не гарантує. Саме цей крах авторитету творця має на увазі французький теоретик Ролан Барт у своєму скандальному есе «Смерть автора» (1967).

Найвідомішою абсурдистською п’єсою Йонеско є «Носороги» (1960), але заголовковим іменем напрямку став Семюел Беккет, якого знають, насамперед, як автора драматичних творів «Чекаючи на Ґодо», «Ендшпіль» та «Остання плівка Креппа». Утім, не меншою мірою абсурдизм проявився і в його романах того часу «Моллой», «Мелон помирає», «Уот». Ніколи, ніколи не беріть їх до рук, якщо немає чималого багажу романів з легшими психологічними станами: Достоєвський — добрий казкар, як порівняти з цим дивним і депресивним ірландцем. У 1969 році Семюелу Беккету дали Нобелівську премію «за його новаторські драматичні й прозові твори, в яких трагізм сучасної людини стає її тріумфом». Не знаю, як із тріумфом, але трагізм відчутний фізично: це не просто картини ускладненої чи кризової свідомості — це свідомість, яка руйнується, розпадається перед нами в реальному часі. Не менш цікавою є британська драма абсурду, визначальними авторами якої стали нобелівський лауреат 2005 року Гарольд Пінтер та поки що не лауреат Том Стоппард, відомий п’єсою, що ремік-сує «Гамлета», «Розенкранц та Ґільденстерн мертві».

Тим часом автори антироману відмовились від сюжету (бо світ, який втратив зв’язність, не можна описувати зв’язними історіями), натомість звернули посилену увагу на предметність — окремі речі — це все, що залишилося тривкого у цій дійсності. Звідси й інша назва напрямку — шозизм (фр. chose — річ). Головний автор антироману Ален Роб-Гріє може сорок сторінок описувати лампу на столі або двері в іншу кімнату. Це дивно? Та це настільки експериментально, що аж неможливо читати! Хіба приймете експеримент й спробуєте абстрагуватися від звичного слідування за сюжетом — вади, якими, як упевнені були шозисти, хибує вся тогочасна література. Основні романи Роб-Гріє — «Ревнощі», «У лабіринті», «Проект революції в Нью-Йорку» — це добірки точних описів, нагромадження яких мало б нагадувати плавний рух камери у німому кіно, де нічого не пояснено, а лише показано.

Утім, на мою думку, романи Саррот і Роб-Гріє, як і тексти інших учасників напрямку (Клода Сімона, Мішеля Бютора, Ремона Кено), читач сприймає не так, як планували автори антиро-манів, а якраз навпаки: замість поволі стежити за описуваним предметним світом й змиритися із відсутністю цілісної історії, ми будемо напрочуд інтенсивно намагатися уявити, про що йдеться, узгодити показане, синтезувати побачене. Вочевидь, шозисти кинули виклик одній із фундаментальних, базових потреб людини, що у відомій піраміді Маслоу мусить мати своє місце: ми хочемо чути історію, а якщо її немає, створимо собі сюжет із того, що є. Читання антироманів — це постійна реконструкція дійсності, яка ніколи не існувала навіть в уяві автора. Тут більш ніж будь-коли читач стає співтворцем сенсів тексту. Зрозуміло, що це вже має бути досвідчений і витривалий читач.

Одного разу під час літнього відпочинку біля теплого та лінивого моря трапилося те, що віддавна псує всім відпустки своєю випадковістю: вітер змінився на холодний, нагнав хмар — почалися дощі, які тривали більше тижня. Люди в курортному містечку не мали інтернету, не працювало телебачення. Книжки катастрофічно зросли в ціні. Ні, ними не торгували — обмінювалися, але книг було мало, і багато відпочивальників нагадувало голодних зомбі, що чатували на тих, хто дочитував останні сторінки. У мене було два романи Роб-Гріє й по одному роману Бютора та Сімона. Я бачив, як люди читали це: страждали через нестравність, але читацький голод, посилений завиваннями вітру, штовхав рухатись далі. Безперечно, у знанні цих текстів вони зоставили позаду всі філологічні факультети нашої країни. Коли сонце повернулося, хтось згадував часи дощу, як нічний кошмар, серед якого читання шозистів було окремою тортурою, та інші прийняли новий досвід із вдячністю: ми відчували, що вижили.

Але повернімося у Париж 1968 року. Студенти захопили центральні будівлі Сорбонни й вивісили вимоги змінити все: програми навчання та стиль викладання, університетську адміністрацію, національний уряд, президента де Голля, ставлення до людей праці та людей книги, стару мораль, архаїчні переконання — увесь світ. Романи, які розповідають милі історії про вдалу кар’єру та палку любов, оголошено буржуазними й відсталими. Натомість в пошані анґажовані твори Сартра, абсурдистські романи Бориса Віана, антиромани Роб-Гріє. Теоретики нової хвилі Жак Дерріда, Мішель Фуко, Ролан Барт, Юлія Крістева пишуть про необхідність революції мови філософії, історії та навіть поезії. Традиційні жанри переживають втрату інтересу, а експериментальні — кличуть на барикади. Студенти місяць утримують університет, відбиваючи атаки поліції,