Читати книгу - "Художник хиткого світу, Кадзуо Ісігуро"

дружиною, вродливою жінкою років п’ятдесяти, я теж завжди вітався при зустрічі, але на тому й усе; тепер я бачив, що вона, як і її чоловік, наділена неймовірною манерою поводитися, і вміла впевнено залагодити будь-яку ніякову ситуацію, якщо така виникне. Єдиний член сім’ї Сайто, який мене не вразив, це їхній наймолодший син — Міцуо — юнак років двадцяти.

Тепер, згадуючи той вечір, я впевнений, що мої підозри щодо Міцуо зародилися відразу, як я його побачив. Досі з певністю не можу сказати, що саме мене в ньому насторожило — можливо, він просто нагадав мені Енчі, з яким я познайомився в квартирі Куроди. Так чи так, варто нам було почати їсти, як я відчув, що мої підозри чимдалі більше підтверджуються. Хоча сам Міцуо дотримувався правил пристойності, щось було таке в його погляді, який я часто ловив на собі, чи в тому, як він подавав мені тарелю через стіл, що змушувало мене вчувати його ворожість і обвинувачення. А потім, коли ми вже якийсь час їли, мені раптом спало на думку, що насправді ставлення Міцуо до мене аж ніяк не відрізнялося від ставлення решти членів його сім’ї — просто він іще не вмів так уміло це приховувати. З того моменту я знай позирав на Міцуо, так наче його поведінка була чітким індикатором того, що саме думає про нас сім’я Сайто. Та оскільки він сидів досить далеко від мене, й оскільки пан Кьо, який сидів поруч із ним, постійно і подовгу з ним розмовляв, у мене не було нагоди як слід поспілкуватися з Міцуо на цьому етапі перемовин.

— Пані Норіко, ми чули, що ви полюбляєте грати на фортепіано, — пам’ятаю, підмітила тоді пані Сайто.

Норіко нервово засміялася й сказала:

— Мені варто більше вправлятися.

— Я замолоду теж грала, — сказала пані Сайто. — Але тепер мені так само бракує практики. Нам, жінкам, ніколи не вистачає часу на хобі, правда?

— Так, справді, — відповіла моя донька, явно хвилюючись.

— Я нічого не тямлю в музиці, — втрутився в розмову Таро Сайто, не відводячи погляду від Норіко. — Та ще й мама мене постійно обвинувачує у повній відсутності слуху. Як наслідок, я не довіряю власному смаку, і тому змушений запитувати її, якими композиторами варто захоплюватися.

— Що за нісенітниці, — відповіла пані Сайто.

— Знаєте, пані Норіко, — провадив далі Таро. — Якось я придбав записи одного з фортепіанних концертів Баха. Мені він дуже подобався, але моя мати весь час його критикувала і сварила мене за несмак. Звичайно ж, я не мав шансів перемогти в суперечці з такими знавцями, як моя мати. Тому я тепер майже не слухаю Баха. Але, можливо, пані Норіко, ви могли б прийти мені на допомогу. Вам подобається Бах?

— Бах? — на якусь мить моя донька видалася розгубленою. Але потім вона всміхнулася й сказала: — Так, дуже подобається.

— О, — тріумфально відказав Таро Сайто, — тепер матері доведеться переглянути свою позицію.

— Пані Норіко, мій син вічно говорить усілякі дурниці. Я ніколи не критикувала творчості Баха загалом. Але щодо фортепіанної музики, то чи не видається вам, що роботи Шопена виразніші?

— Так, ваша правда, — відповіла Норіко.

Такі сковані відповіді були притаманні Норіко впродовж усієї першої половини вечора. Мушу визнати, це не стало для мене аж такою несподіванкою. У колі сім’ї чи близьких друзів Норіко звикла розмовляти дещо зухвало і часто бувала гостра на язик; однак, я неодноразово був свідком того, як у більш формальному товаристві їй було складно підібрати відповідний тон, і вона справляла враження сором’язливої молодої жінки. Той факт, що власне це і відбувалося не абиде, а саме за цієї ситуації, мене дуже непокоїв; адже було абсолютно ясно — і високий статус пані Сайто це підтверджував, — що сім’я Сайто не була старомодна і не хотіла, щоб жінки в їхній сім’ї постійно мовчали і поводилися винятково скромно. Насправді я це передбачав, і коли ми готувалися до міай, я наголосив Норіко, що їй варто показати свою жваву натуру й інтелігентність. Моя донька цілком погодилася з такою стратегією й так рішуче заявила про свою готовність поводитися природно і щиро, аж я навіть злякався, щоб вона не зайшла занадто далеко і не вийшла за рамки пристойності. Отож дивлячись, як вона заледве видобуває з себе односкладні догідливі відповіді на запитання сім’ї Сайто і лише зрідка відриває погляд від тарілки, мені було легко уявити, в якому вона була відчаї.

Якщо не брати до уваги скованості Норіко, розмова за столом точилася досить невимушено. Доктору Сайто так добре вдавалося створювати розслаблену атмосферу, що якби я не відчував на собі невідривного погляду Міцуо, то міг би навіть забути про серйозність ситуації й втратити пильність. Пригадую, як в якийсь момент доктор Сайто зручно відкинувся на спинку крісла і сказав:

— Мені видалося, що сьогодні в центрі міста було більше демонстрацій, ніж зазвичай. Знаєте, пане Оно, коли я нині по обіді їхав трамваєм, на одній із зупинок увійшов чоловік із великим синцем на чолі. Він сів поруч зі мною, тож я, звісно, поцікавився, чи з ним усе добре, і порадив звернутися в лікарню. Та уявляєте, з’ясувалося, що він уже був у лікаря, і саме повертався до своїх товаришів, щоб знову взяти участь у демонстрації. Що ви на це скажете, пане Оно?

Доктор Сайто промовив це досить невимушено, але в мене склалося враження, що всі, що сиділи за столом, включно з Норіко, перестали їсти і нашорошили вуха, щоб почути мою відповідь. Ясна річ, цілком можливо, що я це все собі вигадав; утім, досить чітко пам’ятаю, що, коли кинув поглядом на Міцуо, він дивився на мене особливо пильно.

— Справді, дуже прикро, — відповів я, — що є постраждалі. Очевидно, емоції там зашкалюють.

— Певна, що ви маєте рацію, пане Оно, — втрутилася пані Сайто. — Немає нічого поганого в тому, що емоції зашкалюють, але складається враження, що люди заходять занадто далеко. Стільки постраждалих. Але мій чоловік стверджує, що це все на краще. Я взагалі не розумію, як він може таке казати.

Я очікував, що доктор Сайто якось відреагує на ці слова, натомість запала ще одна мовчанка, під час якої увага наче знову перемкнулася на мене.

— Справді, як ви слушно сказали, — мовив я, — дуже шкода, що