Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

що шість днів на тиждень батько перетворювався для нього на невидимку, а це малому не подобалося і навіть дуже не подобалося, воно пригнічувало його і злило (було іще якесь підходяще слово, але він не міг його згадати), тож тепер, маючи батька постійно на думці, Фергюсон визнав за повчальне згадувати оті нудні візити Соломонів та Браунштайнів як спосіб досліджувати на практиці представників чоловічої половини людства, порівнюючи поведінку свого батька з поведінкою Сема Браунштайна та Макса Соломона. Якщо розмір будинку був тою міркою, якою визначалася кількість грошей, яку вони заробляли, то його батько був багатшим за них обох разом узятих, бо навіть їхній будинок, будинок Фергюсонів, той, який був для них начебто замалим, який їм слід було поміняти на кращий, був більшим і привабливішим за будинки Соломонів та Браунштайнів. Його батько їздив на «олдсмобілі» моделі 1955 року і вже подумував поміняти його у вересні на новий «кадилак», тоді як Сем Браунштайн їздив на «ремблері» 1952 року, а Макс Соломон – на «шевроле» 1950 року випуску. Соломон працював експертом з позовів в страховій компанії (що це означало – малий Фергюсон жодного поняття не мав), а Браунштайн був власником магазину спортивних товарів у центральній частині Ньюарка, не трьох магазинів, як його батько, а лише одного, який, менше з тим, давав достатньо грошей, щоби забезпечувати пристойне життя його дружині та трьом дітям, тоді як три магазина Фергюсонового батька забезпечували засоби існування лише для одної дитини та дружини, яка, до того ж, працювала, на відміну від Пеггі Браунштайн. Як і батько Фергюсона, Сем Браунштайн та Макс Соломон кожного дня їздили на роботу заробляти гроші, але жоден з них не полишав своєї домівки о шостій тридцять ранку, не працював до такої пізньої години, що діти їхні вже спали, коли вони поверталися додому. Тихий і флегматичний Макс Соломон, поранений на війні у Тихому океані, ходив злегка накульгуючи, а гучноголосий і експансивний Сем Браунштайн сипав жартами і по-панібратськи поплескував батька по спині; вони були дуже різними своїм виглядом і поставою, однак в глибині душі обидва відрізнялися від батька Фергюсона навдивовижу однаково, бо вони обидва, схоже, працювали, щоби жити, тоді як його батько жив, щоби працювати. А це означало, що життя друзів його матері й батька більше визначалося їхніми пристрастями, аніж тягарем обов’язків; у Соломона це була пристрасть до класичної музики (він мав велику колекцію платівок та саморобну високоякісну аудіо-систему), Браунштайн любив спорт в усіх його численних проявах, від баскетболу й до кінних перегонів, від легкої атлетики до боксу, а єдиною розвагою батька Фергюсона був, окрім роботи, теніс, який, на думку Фергюсона, був недолугим та ущербним різновидом хобі, бо кожного разу, коли Браунштайн під час візиту вмикав по телевізору бейсбольну гру чи футбольний матч, і всі хлопці та чоловіки з обох родин скупчувалися у вітальні, щоби вболівати за улюблену команду, його батько в дев’яти випадках з десяти, так само, як і в кінотеатрі, натужно боровся зі сном. Ця боротьба тривала від п’яти до п’ятнадцяти хвилин, а потім батько припиняв спротив і засинав.

Інколи в неділю вони бачилися з Адлерами, і в Нью-Йорку, і в Мейплвуді, і ці візити забезпечували малого Фергюсона додатковими піддослідними об’єктами в його лабораторії з дослідження чоловічої поведінки. Це були, зокрема, його дідо та чоловік тітки Мілдред, Дональд Маркс, хоча, мабуть, його діда можна було не враховувати, оскільки той належав до старшого покоління і був настільки несхожим на Фергюсонового батька, що важко навіть було навіть уявити їхні імена в одному реченні – наскільки химерно б це виглядало. В свої шістдесят три дідо був іще дужим мужчиною, він і досі займався операціями з нерухомістю і досі заробляв гроші, але, на думку малого Фергюсона, не стільки, скільки його батько, бо його квартира на Західній П’ятдесят восьмій вулиці була вельми тісною, з крихітною кухнею та вітальнею вдвічі меншою за їхню вітальню в Мейплвуді, а їздив дідо на химерному фіолетовому «плімуті», де передачі перемикалися кнопками, і виглядів той «плімут» кумедним цирковим механізмом у порівнянні з батьковим елегантним «олдсмобілем». Так, визнавав Фергюсон, було щось дивакувате в Бенджі Адлері з його картярськими фокусами, нарочито міцними рукостисканнями та високим хрипкуватим сміхом, але онук все одно любив його, любив за те, що той любив жити, і кожного разу, коли дідо був налаштованим на оповідальний лад, він видавав історії так швидко й так пікантно, що навколишній світ неначе перетворювався на стрімкий потік словесності, здебільшого – кумедних історій, оповідок про Адлерів минулого, всіляких близьких та далеких родичів, наприклад, про кузину дідової матері, жінку на цікаве ім’я Фагела Флегельман, яка була настільки здібною, що до двадцяти років встигла опанувати дев’ять іноземних мов, а коли її родина покинула Польщу і прибула до Нью-Йорка в 1891 році, то чиновники на Еліс-Айленд були настільки вражені її лінгвістичними здібностями, що відразу ж взяли її на роботу, і наступні тридцять з гаком років Фагела Флегельман пропрацювала перекладачем в Міністерстві імміграції, опитавши при цьому тисячі тисяч майбутніх американців, які щойно зійшли на берег, допоки установа не закрилася в 1924 році. Потім – довга пауза. Після паузи – дідова загадкова усмішка, а після усмішки – іще одна історія про чотирьох чоловіків Фагели Флегельман, про те, як вона пережила їх усіх, оселившись в результаті багатою вдовою в Парижі, у квартирі на Єлисейських Полях. Чи правдиві були ті історії? А яка різниця, були чи не були?

Так, його діда не можна було враховувати, бо він не поміщався в схему, і намагання зробити це було б «абсолютною безглуздістю», як сказав би дід, великий любитель каламбурів та хльостких фраз. Але дядько Дон був на два роки молодшим за Фергюсонового батька, і тому являв собою підходящу кандидатуру для дослідження, можливо, навіть кращу, аніж Сем Браунштайн та Макс Соломон, бо останні двоє, як і його батько, мешкали в передмістях Нью-Джерсі і належали до процвітаючого середнього класу (торговець та офісний клерк), але Дон Маркс був міським створінням, народженим і вихованим в Нью-Йорку, освіченим в Колумбії, хоча з якогось дива не мав роботи, принаймні такої, де є роботодавець та регулярна зарплата. Він днями сидів вдома за друкарською машинкою, яка виробляла книги та журнальні статті, він був чоловіком самодостатнім, і малий Фергюсон бачив такого вперше в житті. Він перебрався сюди разом з тіткою Мілдред три роки тому, залишивши свою дружину та сина в старій квартирі у Верхньому Вест-сайді, і це малий