Читати книгу - "Пастка"

надававши ляпасів тим негідникам. Щодо матусі Купо, то вона старалася всіх примирити, прихилити до себе своїх дітей: її зір дедалі погіршувався, працювати ставало все важче, й старенька була рада, коли їй давали якісь сто су то одні, то інші.

Того дня, коли Нана виповнилося три роки, Купо, повернувшись увечері додому, застав Жервезу дуже схвильованою. Адже жінка відбувалася відмовками, казала, що нічого не сталося. Та коли вона застелила навиворіт скатертину, застигала з тарілками в руках і поринула в глибоку задуму, її чоловік захотів негайно дізнатися, у чім річ.

— Що ж, гаразд! — нарешті зізналась вона. — На вулиці Ґут-д’Ор здається в оренду маленька галантерейна крамничка... Я сама бачила годину тому, коли ходила купити ниток. Тепер наче сама не своя.

То була дуже пристойна крамничка якраз у тому великому будинку, де вони колись мріяли винайняти помешкання. Окрім самої крамнички, там ще була комірчина і дві кімнати — праворуч та ліворуч. Зрештою, це те, що їм треба; кімнати, щоправда, трохи замалі, але вдало розташовані. От тільки ціна здалась їй зависокою: власник загадав п’ятсот франків.

— Отже, ти вже там була й запитала про ціну? — запитав Купо.

— О! То я так, просто поцікавилася! — відповіла вона, прибираючи байдужого вигляду. — Коли шукаєш і заглядаєш туди, де дали оголошення, це ж ні до чого не зобов’язує... Але та крамничка занадто дорога, звісно. Та й взагалі, може, це дурна затія — починати свою справу.

Однак після вечері Жервеза повернулася до розмови про галантерейну крамницю. На берегах газети вона намалювала її план. Тоді мало-помалу розговорилася, почала виміряти приміщення й подумки облаштовувати кімнати, ніби назавтра має розставляти в них свої меблі. Купо, побачивши, як вона загорілася цим бажанням, став заохочувати її винайняти крамничку: ясна річ, дешевше, ніж за п’ятсот франків, вона нічого путнього не знайде; до того ж, можливо, вдасться домовитися про знижку. Єдина прикрість — доведеться жити в будинку, де мешкають Лорійо, яких вона терпіти не могла. Але Жервеза рішуче сказала, що нікого вона не ненавидить. Окрилена своїм бажанням, вона навіть стала захищати Лорійо: в глибині душі вони не такі вже й лихі, і згодом усі чудово поладнають. А коли вони лягли спати й Купо вже задрімав, вона у своїй уяві продовжувала обставляла житло, ще не знаючи напевне, винайме його чи ні.

Наступного дня, лишившись на самоті, вона не змогла здолати бажання підняти скляного ковпака годинника й заглянути в ощадну книжку. Подумати лишень: її пральня була в ній, на цих брудних аркушиках з незугарною писаниною! Перш ніж піти на роботу, Жервеза спитала поради пані Ґуже, яка цілком схвалила її задум: з таким чоловіком, як у неї, порядним, непитущим, можна впевнено починати свою справу, не боячись, що все піде за вітром. В обідню перерву вона навіть забігла до Лорійо, щоб дізнатися їхню думку: їй не хотілося, щоб вони вважали, ніби вона щось приховує від родини. Пані Лорійо аж заціпило. Хіба таке можливо?! То оце тепереньки Шкандиба матиме свою пральню?! Її серце краяла досада, та вона пробелькотіла, намагаючись удавати, що дуже втішена: авжеж, приміщення дуже зручне, і Жервеза правильно зробить, якщо винайме його. Однак, трохи оговтавшись від несподіванки, вони з чоловіком заговорили про вогкість на подвір’ї та скупе світло в кімнатах першого поверху. Еге! Якраз закуток для всіляких ревматизмів. Та зрештою, коли вже вона намислила винайняти ту крамничку, то їхні міркування, цілком зрозуміло, не завадять їй це зробити, правда ж?

Увечері Жервеза, сміючись, зізналася, що їй стане просто зле, якщо хтось завадить їй орендувати те приміщення. У будь-якому разі, перш ніж сказати останнє слово, їй би хотілось, щоб Купо теж подивився на нього й спробував поторгуватися за комірне.

— Гаразд, завтра й підемо, якщо ти так хочеш, — мовив чоловік. — Прийдеш по мене близько шостої години до будинку на вулиці Нації, де я працюю, а назад повернемося вулицею Ґут-д’Ор.

Купо закінчував покривати новий чотириповерховий будинок. Того дня він саме мав покласти останні цинкові листи. Оскільки дах був майже плаский, він встановив на ньому свій робочий стіл — широку дошку на двох козлах. Чудове травневе сонце, кидаючи золотаві відблиски на димарі, котилося до обрію. А високо вгорі, на тлі чистого неба, бляхар, схилившись над своїм столом, спокійно різав ножицями листи металу, нагадуючи кравця, який у своїй майстерні викроює штани. Біля стіни сусіднього будинку, на цьому самому даху, його помічник, худий білявий сімнадцятилітній хлопець, підтримував вогонь у пічці, роздуваючи величезний міх, з якого з кожним видихом вилітала купа іскор.

— Агов! Зідоре, лаштуй паяльник! — гукнув Купо.

Хлопець встромив паяльник в саме осереддя жару, блідо-рожевого в ясному денному світлі. Потім знову взявся за міх. Купо тримав останній лист цинку. Його треба було покласти скраю покрівлі, біля ринви. У тому місці був крутий схил, за яким глибокою вирвою зяяла вулиця. Бляхар, як у себе вдома, у повстяних капцях, рушив до цієї ринви, човгаючи ногами й насвистуючи собі підноса «Гей, мої ягнята!» Підійшовши до отвору, який треба було затулити, він трохи з’їхав униз, вперся коліном у цегляний димар і наполовину опинився над вулицею. Одна його нога зависла у повітрі. Відхилившись назад, щоб покликати того лежня Зідора, Купо вхопився за ріг димаря, аби не впасти на тротуар, що був прямо під ним.

— Агов, клятий незграбо!.. Давай сюди паяльника! Коли ти, кістлявий чортяко, стоїш, задерши голову, печені жайворонки тобі в пельку не падатимуть!

Але Зідор не квапився. Він споглядав сусідні дахи, густий дим, що здіймався аж ген далеко, на іншому краї Парижа, побіля кварталу Ґренель; цілком імовірно, що там була пожежа. Нарешті він підійшов, ліг долілиць і, звісивши голову над отвором, подав паяльника Купо. Той почав лютувати цинковий лист. Він то коцюрбився, то випростувався, намагаючись зберігати рівновагу, впираючись у димар то спиною, то кінчиком ноги, часом притримуючись одним лише пальцем. Страшенно самовпевнений, неймовірно зухвалий, він був запанібрата з небезпекою і кидав їй виклик. Хай знає наших! Вулиця внизу його не настрахає. Це вулиця повинна його боятися. Не виймаючи з рота люльки, бляхар час від часу обертався й спокійно спльовував на вулицю.

— Ти ба! Пані Бош! — раптом крикнув він. — Агов! Пані Бош!

Купо щойно побачив був консьєржку, яка переходила вулицю. Вона підвела очі й упізнала його. Почалася розмова між дахом і тротуаром. Жінка стояла, задерши догори голову і