Читати книгу - "Що сказано"

Цісар проїжджав Пратер у кареті зі скла і золота, запряженій вісьмома кіньми сірої масті, в супроводі вояків і жандармів з плющем на шоломах.

Доба державного ладу і розкоші.

Йому виповнилось двадцять один у 1916-му — коли цепеліни атакували Париж. Рік Верденської битви, Великоднього повстання, першого танку. Рік, коли цісар Франц Йосиф нарешті простяг ноги, як казали, років на тридцять запізно. Того року вбили Распутіна. Макс Планк одержав Нобелівську премію, подарувавши світові квантову теорію, якої й нині, після більш ніж півсотні літ, Стефан усе ще не розуміє. Яке відношення всі ті події мають до нього? То було десятиріччя, протягом якого він жодного дня не був тверезим.

Потім він працював у марсельському борделі. Дівчата радо влаштували б забаву на його сорокаліття, але за тих обставин то було би глупо.

В 1946-му він святкував свої уродини в Німеччині, у таборі переселених осіб.

Його сімдесят п’яті уродини припали на час, коли закінчувався термін його служби у Woolworth’s. Вечірку він справив, але серцем на ній не був.

Усміхайся, наказав він собі. Коли нема чим іншим, то хоч пересміхнемо цих американців. Доброзичливість. Доброзичливість врятує нас.

Бо мчав уверх, перестрибуючи сходини. Іноді Стефан допомагав йому з історією; іншим разом хлопець сідав до нього на ліжко, і обидва гортали альбоми з марками.

— Абу-Дабі, — казав Стефан, — і арабський сезам відкривається.

Вони бавилися в гру «Абу-Дабі».

— Розумієш, я бавлюсь, бо моє серце нудиться.

Бо кивав головою і мугикав.

— Хобі — це для переможених, — сказав він хлопцеві. — Колись я вірив, що полюблю старість, вільну від того, що Есхіл називав плотським шалом. Неслушний ідеалізм з мого боку. Я б радніше скакав на коні по темному лісі, у хтивих думках, чи качався б в траві з сільською дівчиною. Сільські дівчата — найкращі.

— Не дражни мене!

Стефан упав на дусі. Чоловік, що змарнував своє життя. Раптом він перейшов на серйозний тон:

— Домагайся свого місця, синку, домагайся. Не бійся. Світ не такий вже й крихкий. Він чекає, що ти залишиш свій слід. Добивайся свого місця під сонцем. Світ чекає. Добивайся.

Пам’ятай: ти є тут, бо твої батьки протистояли тим самим людям, що й американці. Пам’ятай про це. Хтось зацікавився твоїми батьками, питаючи не ким вони були, а на чиєму вони були боці. Вони були на боці тих, за ким правда. Тих, синку, хто обстоюють право власності, особисту відповідальність. Ти мусиш вибрати, у що ти віриш. Все решта вирішиться само. Насамперед пам’ятай, чому ти тут.

Потім вони грали в марки. Кожен вигадував країну, для якої малював марку. Країна Бо мала довгі ночі для снів, сонячні дні для забав над річкою, що тривали десятиліттями, теплий сніг, щоб можна було кататись на санках у плавках, і ніякої школи. Стефан хотів жінок із пахким волоссям і низьким голосом.

— Низький голос не намалюєш, — зауважив Бо.

— Як і теплий сніг, — відбив удар Стефан.

— Ходи сюди, поможи мені! — покликала Ластівка.

Хлопець послухався.

Коли ти такий легковажний, що готовий втратити свій край і континент, ти заслуговуєш на те, що отримав.

Обіднє сонце, просіяне соснами, скрадалося підлогою. Він і не бачив, коли листя маранти піднялося знов.

Бувай, сонце.

Завітала і Клаудія, з якою він працював у Woolworth’s.

Її смаглява шкіра нагадала йому пані Ґлік. Вологі очі, в яких він поплив.

— Як подружнє життя?

— Наступна стадія.

— Звучить як стація хресної дороги.

— Не смійтеся, містере Z.

— Ні-ні. Тепер ти знаєш, що тобі треба було виходити за мене. — Йому кортіло її вщипнути. — Я помираю, люба.

Вона посерйознішала. Не слід було цього казати.

— Нічого страшного. Саме вчасно. Слухай, ти знаєш байку про Будду і гірчичне зерно? — Він ущипнув її щічку. — Жінка, в якої померла дитина, прохала Будду повернути їй донечку. Він відказав: якщо вона принесе йому гірчичне зерно бодай з однієї хати, де ніхто не помирав, він це зробить.

Кілька разів завітав листоноша, Джон Чорні Губи, — індіанець із племені пенобскотів у штаті Мен. Відколи його жінка, пливучи в каное, втонула в ріці Ороно, він пішов із резервації. Він чомусь кликав Стефана «професором». Останньо він затужив за «своїми людьми».

— Глянь на мене. Я в оточенні моїх юків[22] цілодобово. Задихаюся. У Woolworth’s, принаймні, було чим дихати. А тут все те саме. Чуєш, вони вже не можуть дочекатися, коли я вмру.

Джон кивнув.

— Розумію, професоре. Але світло, голоси — не ті самі. Я за нічим так не тужу, як за Меном. Я кажу собі, що люди — вони скрізь люди. Але серцем чую, що не всі ті люди — свої.

— Я знаю, — мовив Стефан, втупившись в «Одаліску».

Розмаїття.

— Що ти робив під час війни?

— Був у таборі.

— За Першої світової?

— Мені було сім, чубився з братом.

— Я пішов від своїх уже давно. Я втік від них. Я їх терпіти не міг — їхніх запахів, їхніх звичаїв, їхньої тупості. Все це отруює.

Поверхом нижче сварилися.

— Я не дозволю.

— Хто ти такий, щоб так казати?

— То мої гроші.

— Сам його мий! Сам шкреби Стефана, скотино! Князь чого? Князівства, якого нема?

Стефан до скрипу стиснув зубні протези. Що доброго він кому зробив? Навіть Бо. Він казав собі, що допомагає хлопцеві з уроками географії, але насправді то Бо забавляв його. Він обіцяв братові, що подбає про них, і він старався. Але здебільшого все виходило навпаки.

Він відставив горнятко чаю, потер павучий укус на зап’ястку. Змарнував ціле століття. Навряд чи матиме ще одне. Добре хоч страховий поліс є. Невеликий, майже ніщо, але стане на кілька років коледжу для Бо.

Він приклав до лівого ока носовичок із вишитою монограмою.

На плиті — апельсиновий сироп.

У грудні Ластівка куховарила. Три тижні хата пахнула смаженою цибулею, вареною капустою та імбирними пряниками. Бляшанки за бляшанками тістечок складалися на столі у вітальні. Підлога в кухні запорошена борошном. Вона працювала так, мовби щойно виявлена одинадцята заповідь наказувала: Куховар.

Він дивився на рослини — грошове дерево, каланхое, фікус ліровидний. Невже була в Парижі ота теплиця, і його руки на Лідиних грудях, і запах її волосся та орхідей?

Свого часу він впивався насолодами, всотував світ у себе, мов рослина. Від першого смоктання материного соска і до вештання за пані Ґліковою, Матільдою і Лідою його цікавила в житті лише власна насолода.

Себелюб. Безрозсудний. Як його батько-священик.

Але він спокутує свої гріхи. Не лише свої. Цілого свого