Читати книгу - "Що сказано"

нестерпного племені! Завтра єдиним блискучим рухом він поверне собі все, своє минуле, історію свого народу!

Він лежав на ковдрі, коли дощ на даху зливався у потічки.

Він голим повз попід сіткою зір у безмежжі, коли жіночий голос шепнув його ім’я. Він озирнувся через плече. А тоді почав падати. І довший час летів донизу, доки нарешті опустився на своє старе ліжко в Роздоріжжі, а надворі сніг кружляв, мов пошматовані зорі. Він чув церковні дзвони, хоча вже був мертвий.

Він мружився на різдвяні вогники, що обрамлювали будинок по той бік вулиці. Підвівся, напнув синій вовняний халат і пошкутильгав до ванної.

Кінь летів над гаражем. Змоклий до рубця, з розвіяною гривою, флюгер цілу ніч показував на північ-північний схід.

Він згадав, як одного Різдва приїхав верхи дядько і як мати покликала синів — Зенона, Ігоря і його — та оголосила, що їхній батько помер. Її дар для них на Святвечір: нічого крім правди. Ігор, звісно, не зрозумів. І сам Стефан через багато років дізнався, як саме помер старий. Тоді ж усе видавалося кумедним.

І кінь був у полі того дня, коли вони з Орком пішли дивитися на пані Ґлікову. Ту пані Ґлікову, що наче голка ввігналася в обрус Забобонів.

-------

Того літа сарану давила пошесть. Тьми-тьмущі комах раптово мерли в повітрі. Їхні крихкі тільця хрускали під ногами і, мов листя, забивали канави. Старий Іван збирав їх міхами, покривав емаллю, а потім продавав як різдвяні прикраси.

— Знаєш, хто такий Христофор Колумб? — запитав Стефана Орко.

Вони щойно дізналися, нібито за Біблією кінець світу припадав на 1492-й рік.

Вони сиділи під вербою за школою. Перерва тривала рівно стільки, щоби пан Кравчук міг сходити до корчми й назад.

— Звісно, знаю.

— Ходи за мною.

Орко повів його вулицями в тополях, через провислий міст, мимо площі, де колись блискавка спалила старого чаклуна Вороха, що бачив буцімто, як чорти танцювали гопака на церковному дворі.

— Куди ми ідемо? — запитав Стефан.

— Побачиш інший материк. Інший світ.

Вони підійшли до білої хати за білим частоколом, понад який визирали чорнолиці соняшники.

Повітря роїлося бджолами, жайворонками, білими метеликами. Ніякої сарани.

За хатою тяглося поле, всіяне квітками маку. Самотою жувала траву чорна кобила.

— Будемо красти коня?

«Тихо», дав знак Орко і перебіг луку до колихливої яблуні, на яку він, а Стефан за ним, спритно видерлися обоє і вмостились на верхній гілляці. Спершу Стефан бачив лише траву і вербу. Потім серце так тьохнуло, що він аж упрів. І дужче вхопився гілляки.

За вербою, серед білого дня, в обрамленні з темного коца на випаленій траві лежала гола жінка.

— Хто це?

— Пані Ґлікова.

Лежала горілиць, розкинувши ноги до хлопців, тож їм було видно скуйовджений мох на розвилині, груди з темними маками сосків, шкіру, що вилискувала, мов вологе червоне дерево, поліроване сонцем. Обличчя, накритого солом’яним капелюшком, не було видно — поки вона не сіла.

Такого красивого обличчя він ще не бачив. Відчувши на собі їхні погляди, вона мружилася на огорожу. Замість прикритись, розкинула ноги ширше, витерла піт з лиця і сягнула руками між стегон, куди щось прибилося — билинка чи мертва бджола.

На хлоп’ячих заструплених ногах бенкетували чорні мухи. На путівці їхні тіні тратили обриси й спліталися з деревами. Вони таїлися, доки Орко не запримітив чиюсь тряску хуру, і тоді обидва помчали через луку, де з заходом сонця трава чорнішала, і кілька позосталих комах сарани роздумували над своїми гріхами.

Він часто повертався до свого спостережного пункту. Двічі вигадував відвідини меблевого магазину, сподіваючись побачити пані Ґлікову не голою. Обливався потом, проходячись між лакованих шафок та стільців і нервово оббігаючи весь магазин очима. Але бачив лише товстого пана Ґліка з діамантовими перснями на пальцях. Він ще довго повертався на ту луку — вже й коли дні давно покоротшали і голими надворі були хіба дерева. Сповідаючись щосуботи, він про пані Ґлікову ані згадував. Чувся винним. А кому іще він міг звіритись? Оркові? Проклятому не розгрішити проклятого.

Минули роки, поки Стефан дізнався, що мати покинула батька саме через неї. І що батько його, священик, помер від сифілісу.

-------

Сніг і безсоння поволі стирали кордони між світами.

Рано-вранці Стефан встає, одягає сорочку, що блищить у світлі лампи, мов сметана. Краватка-метелик. Сірий двобортний костюм. Сіре вовняне пальто майже без ґудзиків. Ховає люльку і тютюн Sobrani в кишеню, хапає ціпок із руків’ям-дельфіном, охайну федору, і сходить додолу.

Надолі купа людей. Племінники, внучаті племінниці, древні вицвілі кузини, що поприлипали до канап, як лишаї. Старий поволі, але вправно проходить крізь це стовпотворіння. Він уже майже привид. Юрій сидить, згорнувшись, під різдвяною ялинкою. Стефан бере слухавку.

— Що робиш, стрийку? — питається Ластівка, накриваючи миску куті поліетиленовою плівкою.

— Йду до Ред-Бруку.

— А не хочеш з Едиком і дітьми прогулятися бульваром? — Вона, схоже, збентежена. Ред-Брук — це український цвинтар, де ціла їхня родина викупила добрячу ділянку.

— Не хочу, — всміхається він, повертаючись до дверей.

Кричить дитина. Ластівка гукає:

— Дарко!

На канапі близнюки сперечаються:

— Зрештою, то німецьке свято — Різдво з подарунками…

Більше йому не доведеться слухати їхніх нісенітниць.

Він трясе головою, якби витрясаючи з вуха воду — родину, через яку досі брів. Куди не глянеш — дивитися сумно. Хотілося б сказати їм щось, усім — Павлові, Орестові, Юрію, Антонові, Ользі, Ярці, Аркадієві з Ластівкою — щось, якусь дещицю мудрості, котра б їх зцілила. Але він пам’ятає про свою місію. Він киває головою, мимрить щось собі під ніс і йде далі.

Чекаючи на холоді на таксі, він дивиться на сосну, що височіє над будинком. Коли вони приїхали сюди десять років тому, вона була саджанцем.

Вони відремонтували гараж, окультурили сад, пофарбували будинок, встановили новий бойлер, зі східного боку насадили вишняк.

Зараз будинок і сад виглядають такими ж занедбаними, як у день їхнього переїзду.

Він бере в гаражі заступ. В одній руці ціпок, у другій заступ.

Сівши в таксі, він дістає люльку, але не набиває її. Досить так потримати. Незабаром таксі звертає на захід, на шосе 22. Та Стефан не перечить. Він нічому не перечить.

Шосе 22, з тисячами залитих неоном магазинів, взуттєвих крамниць між складами пиломатеріалів і парками розваг.

Він сконцентровується на своїй місії. Відводить погляд від вікна, дістає з кишені лист. На ньому дата трирічної давності й початок: Дорогий Батьку…

Це звертання вражає його тепер, як і тоді. Він