Читати книгу - "Роздуми про двадцяте століття, Тоні Джадт"

рухом однієї з головних на той час лівоцентристських партій Ізраїлю «Ахдут га-Авода». Для партії рух кібуців становив фінансовий, соціальний, політичний і символічний капітал, а ми, новобранці, були його майбутнім. Але якщо й ішлося про експлуатацію, ніхто не протестував. Мені, звісно, подобалося: збираєш банани, здоров’я хоч відбавляй, їздиш всією країною на вантажівці, відвідуєш із дівчатами Єрусалим.

Суть робітничого сіонізму полягала в завіті єврейської праці: ідеї врятувати євреїв діаспори від зніженого асимільованого життя і перевезти в далекі колективні поселення сільської Палестини, щоб там вони створювали (і, як передбачала ідеологія, відтворювали) живе єврейське селянство, яка ні зазнає експлуатації, ані експлуатує. Я побачив Ізраїль крізь рожеві окуляри: унікально лівоцентристський край, де всі, кого я знав, були пов’язані з кібуцом, тож я міг спроектувати суто єврейський соціал-демократичний ідеалізм на все єврейське населення. Я жодного разу не зустрів араба, ліві кібуцькі рухи не наймали арабських робітників. Тепер я розумію: не так для того, щоб триматися своїх егалітаристських декларацій, як для того, щоб ізолюватися від незручних реалій життя на Середньому Сході. Звісно, тоді я цього всього не усвідомлював — хоча, пам’ятаю, замислювався, чому, подовгу живучи в кібуцах неподалік найлюдніших арабських громад, не бачив жодного араба.

Я влився, я був кундерівським «танцівником»[25]: долучився до кола, вивчив мову в прямому й політичному сенсах. Я був одним із них — тобто одним із нас. Тому можу впевнено стверджувати, що поділяю з Павелом Когоутом чи Міланом Кундерою особливе знання, якого удостоєні свої: як воно — бути всередині кола, із самовдоволеною погордою дивитися на невірних, неосвічених, непоінформованих і непросвітлених.

До Англії я повернувся ідейним соціалістом-сіоністом: у п’ятнадцять років моя віра ґрунтувалася на обох цих тотожностях. Певна річ, мій сіонізм був виявом підліткового бунту, але, гадаю, бунту не проти якихось конкретних — батьківських чи соціальних — норм або влади. Я зовсім не приставав на політичні переконання, неприйнятні для моїх батьків: навпаки. Також я не бунтував проти культури, одягу, музики чи державної політики Англії — принаймні не більше за будь-кого іншого в ті часи і, може, трохи менше за багатьох. Бунтував я проти своєї англійськості, чи радше проти двоякості свого дитинства, до якої доти не мав питань: я виростав цілковитим англійцем і водночас, без сумніву, дитиною східноєвропейських євреїв. У 1963 році в Ізраїлі я розв’язав цю неоднозначність і став Тоні Джадтом, сіоністом.

Мати хапалася за голову. Вона вважала сіонізм лише показною формою єврейськості, а демонстративна єврейськість, на її думку, була ознакою і несмаку, і необачності. Крім того, вона усвідомлювала, що сіонізм може зашкодити моєму навчанню: так зрештою і сталося. Вона невідступно наполягала, що академічна успішність — понад усе, поки я схилявся до думки, що, мабуть, бананова плантація на Галілейському морі цікавіша, ніж підготовка до A-levels (британських державних випускних іспитів, що дають право вступати до університету).

Мама розуміла й те, що я дуже тягнувся до харизматичної пари, яка вперше познайомила мене з Ізраїлем. Чиста правда, мені дуже подобалася Майя, не надто від мене старша. Було би перебільшенням сказати, ніби саме через неї я присвятив наступні чотири роки життя сіонізмові, однак та історія явно закрутилася довкола неї. Майя втілювала щось, що (як розуміла моя мати) могло віднадити мене від мого іншого «я» — усамітненої, інтелектуальної, самодостатньої дитини попередніх років. Саме тому батько спершу поставився до затії з ентузіазмом, аж поки почав і собі зауважувати тривожні дзвіночки. Тоді обоє почали щосили протистояти моєму прагненню кинути школу і втекти в кібуц.

Ми дійшли неформальної згоди: мені дозволяли їхати в Ізраїль, та спершу я мусив скласти іспити. На ці умови я пристав тільки тому, що бунтар із мене був ніякий. У кожному разі більшості іспитів A-levels я так і не склав, але й школи не кинув. Натомість, заохочений шкільними вчителями, я на рік раніше склав вступний іспит до Кембриджського університету. Тогочасні правила передбачали: якщо ти показав високий рівень на цьому іспиті й тебе приймає один із коледжів, мінімальні вимоги допущення до університету виконано.

Восени 1965-го, того місяця перед кембриджським іспитом, я активно зустрічався з дівчиною із сіоністського молодіжного руху, від чого, зрозуміло, підготовка до іспиту суттєво страждала. Якось, повернувшись додому близько другої ночі, я з жахом застав батька, який чекав на мене у вітальні. Я вислухав лекцію про те, як нерозумно — м’яко кажучи — надавати жіночому товариству перевагу перед навчанням. Здається, по тому я не ображався на цю прочуханку: можливо, уже тоді розумів, як багато для мене робить батько. Без церемоній покинувши бідолашну дівчину, я вчився денно й нічно і склав той іспит найкраще з усіх іспитів, які були в моєму житті до того чи після.

У ті часи кембриджські коледжі надсилали телеграми — справжні телеграми, — у яких повідомляли, що ти отримав місце. Тож одного вечора в Північному Лондоні, до помешкання якихось друзів-сіоністів — головний плюс того дому полягав у присутності двох надзвичайно вродливих дівчат мого віку, — мені зателефонували батьки і сказали, що на мене чекає телеграма. Звісно, вони відкрили її та прочитали, що мені призначено Exhibition у Кінґс-коледжі. Батьки запитали, що це означає, і я пояснив: це пропозиція місця і стипендії. Негайно приїжджай, наполягали вони, хочемо тебе привітати. Діставшись додому, я почув лише, як звідкись із верхнього поверху долинає суперечка. З’ясувалося, що батьки запекло дискутували, чий бік родини відповідає за генетичний матеріал, якому я завдячую свій успіх...

Наступного тижня я надіслав старшому наставникові Кінґс-коледжу лист, у якому запитав, чи він дозволить мені припинити підготовку до A-levels — іншими словами, кинути школу. Той відповів із надзвичайним розумінням і великодушністю: так, адже французьку й німецьку на вступному іспиті я склав на вищому рівні, ніж передбачає A-levels, тож, на їхню думку, вимоги я виконав і можу чинити як забажаю.

З невимовним полегшенням я залишив позаду шість років навчання у старших класах і провів весну й літо 1966 року в Ізраїлі, у кібуці Маханаїм. Саме це місце я обрав просто тому, що так мені сказали зробити в кібуцькій організації. Тепер я працював в апельсинових садах, і це була легша робота, ніж на приозерних бананових плантаціях Гакука: цитрусовий аромат набагато приємніший, ніж водяні змії під ногами.

Маханаїм належав до того ж кібуцького руху, що й Гакук, хоча тут серйозніше ставилися до ідеологічно-побутових питань (як-от розподіл електричних приладів і купони на одяг). Громада в Маханаїмі була більша і краще