Читати книгу - "Роздуми про двадцяте століття, Тоні Джадт"

організована, однак не така дружня, абсолютно нетерпима до інакодумства. Я провів у кібуці не один місяць, однак тамтешня атмосфера здавалася дедалі більш задушливою і негостинною: такий собі колгосп.

Довідавшись, що я вступив до Кембриджу і планую там навчатися, колеги з кібуцу були шоковані. Сама культура алїі, тобто «піднесення» (в Ізраїль), передбачала розірвання зв’язків і відмову від можливостей у діаспорі. Тодішні очільники молодіжного руху чудово розуміли: якщо підліткові з Англії чи Франції дозволити провести студентські роки в їхніх країнах, для Ізраїлю ці люди, вочевидь, будуть утрачені назавжди. Тож, згідно з офіційною позицією, абітурієнти мали відмовитися від своїх місць у Європі, на кілька років присвятити себе кібуцу як збирачі апельсинів, трактористи чи сортувальники бананів, а тоді вже перед громадою висувати свої кандидатури на вищу освіту — з розумінням, що їхній навчальний напрям (якщо їх узагалі допустять до навчання) визначатиме колектив з огляду на майбутню користь для кібуцу.

Я пішов до університету. Тепер я розумію, що восени 1966 року прибув до Кембриджа як представник доволі особливого покоління. Звісно, про Англію було би складно написати книжку на кшталт «Інтелектуального покоління» Жана-Франсуа Сірінеллі[26] — розвідки про когорту вихідців із паризької Еколь Нормаль кінця 1920-х: Мерло-Понті, Сартр, Арон, де Бовуар та інші визначали курс інтелектуального й політичного життя Франції протягом майже півстоліття. Навіть якщо скласти докупи Оксфорд, Кембридж і Лондонську школу економіки (а цього робити не треба), їхніх випускників буде забагато, а схильності цих випускників будуть надто розмаїтими, щоб сформувати збалансоване інтелектуальне покоління. А втім, у поколінні, яке пройшло через британські університети від початку 1960-х до початку 1970-х, є щось вельми незвичайне.

Це покоління молодих людей, які скористали з Акту про освіту 1944 року й подальших реформ, коли середня освіта у Британії стала безкоштовною і доступною для всіх, хто міг із неї скористати. Ті реформи поклали початок системі елітних державних середніх шкіл: вибіркові, педагогічно старомодні, часто організовані за подобою старих «публічних шкіл» (що в Англії, зрозуміло, означає приватні школи), однак відкриті для талановитих учнів з усіх верств. Дещо менше було так само елітарних меритократичних шкіл зі змішаним фінансуванням: формально приватні, вони отримували субсидії від місцевої влади чи центрального уряду, тож для учнів принципової різниці не було.

У цих школах навчалися хлопці й дівчата нижчого чи середнього класів, які в одинадцять років добре склали державний іспит і так отримали доступ до академічної середньої освіти (ті, кому не вдалося скласти іспиту, часто були приречені на посередні «технічні» школи і зазвичай кидали освіту, досягнувши встановленого для цього мінімального віку — на той час п’ятнадцяти років). А далі найздібніші чи найпідготовленіші учні з класичних шкіл і шкіл зі змішаним фінансуванням проходили крізь густе сито вступних іспитів до Оксфорда й Кембриджа.

Наприкінці 1960-х років Лейбористська партія скасувала процедури відбору і впровадила так звану загальну освіту на зразок американської системи середньої освіти. Результат цієї благонаміреної реформи був цілком передбачуваним: у середині 1970-х батьки, які могли оплатити дитині вихід за межі державної системи, так і робили. Британія зробила крок назад: від нещодавно встановленої соціально-інтелектуальної меритократії до регресивної та соціально вибіркової системи середньої освіти, де багаті знову могли купити освіту, майже недоступну для бідних. Британська вища освіта понині долає наслідки того рішення: відчайдушно шукає способи оцінити дітей із бюджетного сектору й дібрати найкращих, поки школи часто навіть не здатні забезпечити їм базової підготовки для вступу до університету.

Отак вийшло, що Велика Британія досвідчила свою génération meritocratique, як її могли б назвати французи, що почалася з перших плодів Акту про освіту і закінчилась зі стандартизацією. Я втрапив точно в середину цього покоління, тому цілком свідомий описаного процесу. Можу підтвердити, що в Кембриджі моїх часів — уперше — було чимало студентів, чиї батьки не мали вищої освіти або, як у мене і кількох моїх друзів, навіть закінченої середньої. Що відчутно різнило мій Кембридж від Кембриджа попередніх поколінь, коли студентами були переважно сини й онуки колишніх студентів.

Це меритократичне і соціально-мобільне покоління мало прикметну рису: незвично висока його частка прагнула зробити кар’єру в академічному світі чи довкола того. Зрештою, саме цим шляхом нас просували, саме він привів нас до успіху; це нас цікавило, так ми усвідомлювали себе у зв’язку з обставинами та спільнотами, звідки вийшли. Тож непомірно багато моїх ровесників, закінчивши університет, подалися в академічну сферу, найвищий рівень шкільного викладання (часто — вчителями в хороші середні школи на зразок своїх рідних), видавничу справу, високі щаблі журналістики і державної служби.

У ті часи академічна діяльність пропонувала перспективи, які тепер дає зовсім рідко: вона винагороджувала й захоплювала. Звісно, далеко не всі науковці мали пригодницьку жилку, та й вільні професії за своєю природою не надто приваблюють ризикових людей. Але річ не в тому. Знання, ідеї, дискусії, викладання, формування політичного курсу були запорукою поваги і шляхом до високооплачуваної кар’єри. А до того ж і насамперед розумні й цікаві люди прагнули за все це братися.

Кембриджський Кінґс-коледж, попри давню репутацію закладу ліберального і нетрадиційного, був відверто елітарним. Усі, з ким я познайомився в перший рік навчання, чудово склали вступний іспит, більшість була надзвичайно розумною, з дуже розмаїтими й широкими колами інтересів. Я подружився з Мартіном Полякоффом, нині членом Королівського товариства і професором неорганічної хімії в Ноттінгемському університеті. Поки більшість із нас, кожне по-своєму, переймалися сексом, політикою і поп-музикою, Мартіна, здавалося, це все мало цікавило. Його батько був російським науковцем і підприємцем, дід відіграв чималу роль у розвитку залізниці в Російській імперії, а самого Мартіна заохочували вчити російську, якою він досі говорить. Він одружився з математикинею із Ньюнгем-коледжу (одного з трьох тогочасних жіночих коледжів) і є тим унікумом з-поміж моїх друзів, який донині зберіг перший шлюб.

Інший друг, Джон Бентлі, був першим зі своєї родини, хто вступив до університету. На позір між нами не було більше нічого спільного. Джон походив із робітничої родини з Лідса, що на півночі Англії. Головним інтересом у його житті, за винятком (у порядку зростання) жінок, пива й люльки, здавалося, були прогулянки болотами. Однак сьогодні, коли я згадую Англію хоч із якимсь теплом, переді мною постає Джонів світ, а не мій. Джон вивчав англістику і став шкільним учителем у Міддлсбро на півночі Англії, де сорок років викладав англійську літературу. Не знаю, чи це те, чого він прагнув. Ми з ним зберегли невимушені, часто веселі, місцями безсоромні,