Читати книгу - "Покохай мене, Стефанія Лін"

Глава 17

Не рухається ніхто. Стоїмо на відстані кількох сантиметрів. Буря між нами здійнялася вихором гніву, роздратування, страхів. Вирує навколо, штовхає у спину мене і його. Погляд сирени співає небезпечну пісню. Холодну, крижану, попереджає, щоб не провокувала далі. Але де там… Я не можу зупинитися. Не можу припинити. Тому що у цьому десерті немає нічого жахливого. Це просто пиріг, і все. Данте помиляється, якщо вважає, що таким чином намагаюся прокласти шлях до його серця. Помиляється, бо я не впевнена, чи воно у нього є.

В одну мить йому рве дах. Вперше бачу таким. На обличчі з'являється вираз, якого раніше ніколи не бачила. Здається, немов страх сильніший за нього. Підсвідомий, який він утискає, але сьогодні, той раптом отримав владу над Данте. Хапає за плечі, за секунду ми опиняємося біля стіни в яку впирає мене. Нависає горою, загрозливо, кидаючи тіні всюди. Ставить руки по обидва боки, щоб не мала змоги втекти й прямо в губи наказує:

— Припини.

— Ні. — видихаю.

— Сабріно, — гарчить попереджаючи.

— Я не слухаю ваших наказів, пане Данте. Одразу глухою стаю. — відрізаю.

Марк біснується. Втрачає контроль. Він звик, що всі слухняні, а я постійно маю щось вичворити, випробовуючи його. Від найпершої зустрічі я не була з ним такою як звик. 

— Навіть так? — загрозливо.

— Навіть так, — підтверджую. 

Ставить пальці на шию. В очі дивиться, перевіряє. Хоче налякати, та не боюся. О, я стільки пережила, що востаннє саме він лякав ще діями у комплексі, після того, як Настю ледве не зґвалтував Демиденко. Тоді, у тому номері, стало страшно. Але не тепер. Минуле в минулому. І, відверто кажучи, Марк ще жодного разу не завдав шкоди. От і мить, щоб перевірити…

— Мала нахаба, — кусає за губи. — Невже не страшно? 

— Ніколи тебе не боялася, — хрипло відрізаю. — Лише думала, що це так.

Всміхається. Руку зміщує нижче, на талію. Забирається під одяг й до себе притягує. 

— Ризиковано недооцінювати противника.

— А ти противник?

— Не партнер.

— Тоді це питання висітиме у повітрі, — хрипло шепочу. 

Данте хапає під сідницями, змушує обійняти стан ногами і йде у спальню. Дах рве обом. Гнів стає пристрастю. Страхи бажаннями. Надто швидко ми без одягу. Він зверху та в якусь мить контроль беру я. Тепер я веду. Перевертаю чоловіка на спину, сідаю зверху й вожу руками по грудній клітці. Шалено приємно відчувати під долонями оксамитову шкіру. Тремчу від насолоди, передчуття. Знімаю з нього сорочку, схиляюся ближче. Марк розпускає моє волосся. Дивиться так, що всередині душа рветься, назовні проситься. Серце махає крильцями, як у метелика, летить на вогонь. Знає, що помре, але як зупинитися? 

Хапаю його за підборіддя. Повертаю голову й проводжу доріжку поцілунків по вигину сильної шиї. Кожний атом напружений. Стискаю Марка з силою, на що він задоволено гарчить. Кусаю. Труся. Хочу більшого. Дражню, змушуючи забути слово “не партнери”. Дражню, кажучи, щоб і сам зрозумів, що недооцінювати противника — помилка. 

Вирівнююся, скидаю з себе одяг. Тану під лукавим поглядом. Затуманені синьо-зелені очі нагадують диявольські, котрі кидають виклик, а я не можу його не прийняти. Божевілля захоплює обох в полон. Данте сідає. Вкриває те, що доступно поцілунками. Обіймає, стискає, мне, пестить. Мабуть, набридає, що контролюю я, перевертає на спину тепер мене, водить кінчиками пальців по ногах, сироти відповідають на ці дотики, виступають демонструючи як приємно. 

На дворі завірюха, холодно. Мороз нещадно торкається усього. А тут, у спальні Данте, гаряче. Дотики, жар, поцілунки змішуються у прекрасну мелодію. Він бере те, що вважає своїм. Забуває, що насправді моїм рішенням було взяти його собі. Не навпаки. 

Кожна частинка тіла тремтить, у мене, у нього. Фініш яскравий, палкий, струшує навіть, коли чоловік лягає поруч, а я не здатна поворухнутися. Важке дихання, одне на двох. І тиша, яку не хочеться розбавляти шумом голосів. Ми довго так лежимо, під флером зимової хуртовини, аромату хвої й шматком пирога, що досі на кухні. Згодом, Данте каже:

— Після весілля твоєї подруги ми їдемо у столицю. — Різко сідаю, прикриваюся ковдрою, але він хапає за тканину й тягне на себе. — Не ховайся від мене, — просить. — Твоє тіло прекрасне. 

Ще більш вперто стискаю ковдру. На зло. Мозок мліє від приємних слів, але ніколи не забуває про лише фізичне. 

— Ми будемо жити окремо, як і минулого разу? 

Уважний погляд спрямований в мої очі. Вивчає, хоче зрозуміти, чого я хочу і не дати? Чи навпаки? 

— З коханками не живуть. 

Всміхаюся. Дещо зле виходить, від Марка не приховати, навіть під покровом темряви.

— Я казала, мені байдужа роль. Тим паче для твого партнера я сестра. 

Тепер його черга посміхнутися. Щоправда, на відміну від моєї усмішки, Данте робить це гостро, холодно, і водночас з краплею радості. 

— Мені подобається як ти розкриваєшся. Завжди знав, що в тобі вогонь, Сабріно, не лише голод і страхи. Дияволятко випускаєш? 

Зіщулюю погляд. Дражнить, дратує, все разом. 

— Дияволятко не вміє кохати, — чітко і сухо кажу. Серце стискає від болю, але я закриваю йому рота. 

Марк розуміє, що маю на увазі. Його слова “не покохай мене”, клятий пиріг, його обурення і страхи не мають значення в такому випадку, якщо мої слова правдиві. Сідає, схопивши за ковдру, яку притискаю до грудей, тягне на себе. Запускає пальці у волосся, перебирає пасма на потилиці, в губи відповідає:

— Добре, Сабріно. 

Боже! Тремтіння від тону сиротами на шкірі мчить. Завмираю, фактично не дихаю. Провокує. Спеціально ж, адже навіщо спершу обурюватися через пиріг, а тепер, коли кажу, що може не боятися кохання та емоцій, він промовляє одне слово, проте з таким тоном, від якого нутрощі скручує? 

— Добре, — повторюю за ним. 

Теплі губи торкаються моїх. Стільки разів він цілував, та кожного разу як вперше. Душа оголеною падає в його темні обійми. Тішиться, радіє, хоче вбачати щось правильне у словах, і я не можу закрити і їй рота, як серцю. Відповідаю, притуляюся, Марк тягне на себе і ми знову тонемо в обіймах та пристрасті. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍