Читати книгу - "Твої очі, Валерія Оквітань"

Розділ 18

Андрій не пам’ятав коли спав останній раз. Всі його дії, спрямовані на пошуки Зої були марними, вона ніби крізь землю провалилась, ніби й не існувало ніколи.

Лада телефонувала йому лише двічі цікавлячись ходом пошукової роботи, що невимовно дратувало Чорного. І хоча він розумів, що жінка прив’язалась до дівчати, як власної доньки, та нічого не міг з собою вдіяти.

— Вже щось відомо? — Запитав він в начальника охорони, якому довірив пошуки Зої.

— Ні, пане, дівчини ніхто не бачив. — Винувато доповідав чоловік.

— Від Арнольда ніяких новин?

— Ні.

Андрій сам себе не впізнавав в дзеркалі. І сам не розумів чому в нього така реакція, вже б давно забув ту проблемну дитину та й жив собі у своє задоволення, приділяючи час дійсно важливим речам. Тим паче каста Білих вже зацікавилась роботою департаменту в Сьомому регіоні.

По-хорошому йому б те питання вирішити, масові звірства Червоних давно перейшли всі межі дозволеного.

Несподівано для чоловіка пролунав телефонний дзвінок.

"Віктор".

Чорний важко перевів подих, перед тим як відповісти на небажаний дзвінок.

— Слухаю. — Геть непривітно мовив Андрій.

— Привіт-привіт, братику. — Задоволено відповів чоловік у слухавку.

— Вчергове хочеш побазікати ні про що? — Вмощуючись зручніше у своєму робочому кріслі запитав чоловік. Йому було зовсім не до розмов, тим паче на службі.

— Та ні, хотів тебе запитати, як так сталось, що ти втратив хватку?

— Про що ти зараз говориш? — Без явної зацікавленості запитав брата Андрій, знаючи, що нічого суттєвого не почує.

— Твоя Зоя вже третій день гостює в мене, а ти досі не завітав у гості.

Його слова змусили Андрія застигнути. Чоловік обдумував почуте, і ніяк не міг збагнути, чому першочергово не перевірив брата.

— З нею все добре? — Оманливо спокійно поцікавився чоловік.

— Ображаєш. — Сумно протягнув Віктор, від чого Андрій закотив очі. — Я своїх гостей не ображаю.

— Вікторе ти знаєш про що я питаю! Фіолетові прив'язані до Донорів, а я її перестав відчувати.

— Та ну? Хіба таке можливо? — Здивовано прозвучав його голос.

Але Андрій такою поведінкою не обманеться, він не перший рік знає свого брата, і те, до якої касти він належить лише підтверджує його знання про нього.

— Вікторе! — Обірвав він його брехливі слова. — Ти ж не просто так телефонуєш.

— Ти правий, брате, не просто так я розмовляю з тобою.

— То, що ти хочеш за її повернення? — Чорний затамував подих очікуючи відповіді від брата.

— Андрію, ну хіба я заслужив таке ставлення? Розмовляєш зі мною як з якимось терористом.

— Закінчуй свої пусті балачки і говори свої умови.

Чорний від злості зламав олівець який до того крутив у руці, для того аби заспокоїтись. Він викинув його кудись вглиб свого кабінету, а потім замружив очі, потираючи перенісся.

— Мені нічого за неї не потрібно, а от її брату, що виявився моїм помічником потрібно.

Андрій миттєво спалахнув злістю, його чорні зіниці, здавалося потемніли ще дужче, і якби хтось нині трапився йому на очі, то пожалкував би про це.

Віктор в той час насолоджувався емоціями брата, і водночас жалкував, що вирішив зателефонувати йому, а не зустрітись особисто, для того аби побачити все на власні очі.

— І чого ж хоче Зоїн “брат”. — Гидливо вимовляючи останнє слово, запитав Андрій.

— Зою.

Почувши слова брата, Андрій скочив на ноги обурений такою забаганкою.

— Це неможливо, вона - моя!

На тому кінці слухавки пролунав заливчастий сміх.

— Дивне життя, Андрію, а от він вважає, що дівчина його!

Тішачись братовою злістю Віктор продовжував підливати масла в вогонь. Знаючи як себе зараз мав би почувати його брат.

— Я хочу її забрати. — Майже прогарчав чоловік. Він поправив на собі свою темно-синю форму, вирушаючи до Віктора. З його слів було зрозуміло, що Чорний більше не збирався торгуватись, особливо після того, як почув, що Зоя ввесь цей час знаходилась поруч з тим, від кого тікала, з тим, кого боялась.

Він вже раз обпікся, недогледів, і от дівчина тепер в небезпеці. Хай там як, але чоловік якоюсь мірою відчував відповідальність за неї. Бажав їй кращого.

Дорога до будинку брата здалась йому невимовно довгою. Як би чоловік не тиснув на педаль газу, а автівка швидше не їхала. І хоча Чорний розумів, що раз вже Віктор повідомив, що дівчина в нього, то навряд-чи щось зробить з нею, але бажання забрати її швидше з його будинку не вщухало.

Вже перед самими воротами, він трохи заспокоївся, але варто було побачити так званого брата Зої, що на превеликий жаль, був помічником його брата, то руки самі стиснулись в кулаки.

Вилітаючи з автівки, він направився прямісінько до Сергія, і не довго чекаючи, двічі вдарив його в обличчя.

— Ти що твориш? — зжимаючи ніздрі докупи, закричав Помаранчевий.

— Це тобі за Зою, покидьку. — Знову замахуючись мовив Андрій.

— А, то ця хвойда тебе обслуговувала? — Шалено посміхався Сергій, який вже навіть не старався зупинити кров, бо розумів, що битимуть його не один раз.

— Ця хвойда - твоя сестра, виродку!

— Говориш прямо як твій братик. — Зневажливо прохрипів Помаранчевий після нового удару.

— Я свого, принаймні не бажаю затягнути в ліжко. — Гидливо прошипів Андрій. І розумів, що навіть торкатись цього негідного бридко.

— Це було б гидко. Що вже нажалілась татусику, а він все кинув і захищати її знедолену примчався? — Продовжував дратувати Чорного Сергій.

— Якщо я почую від неї, що ти її якимось чином торкнувся, ти не жилець, це тобі ясно? — Схопивши того за комірець, пригрозив Андрій.

— Та годі вам! — Крикнув чоловікам Віктор, що ввесь цей час спостерігав за бійкою зі свого балкону, спокійно попиваючи свій коричневий напій.

— Ти мені обіцяв! — Звернувся до Віктора Сергій — Обіцяв віддати її мені. Але тепер віддаєш своєму брату? Так справи не робляться.

Андрій почувши останню фразу Помаранчевого повернувся аби знову йому вмазати.

— Ну й дурень. — Пробурмотів собі під носа господар будинку. — Покличте до мене Зою.

Служниця не могла не послухати наказу, а тому миттєво повідомила дівчині, що через приїзд брата Віктора, їй веліли піднятись до нього в кабінет.

Сама дівчина переживала не через те, що повернеться в будинок Чорного, стільки через те, що мусила завдати йому шкоди, в обмін на своє спокійне життя.

Чи був цей обмін рівноцінний? Вона й досі не могла дати відповідь на це запитання, навіть самій собі.

Першим до кабінету Віктора зайшов Андрій, не побачивши там дівчину, він мимоволі оглянувся, що не залишилось непоміченим самим господарем.

— Вона зараз прийде. — Потішався над ним брат.

— Давай відверто, ти три дні тримав її в себе, аж раптом зараз вирішив мені повернути? Ти мене за дурня тримаєш? — Андрій сів на невелике крісло, перекидаючи ногу на ногу. Зайняв явно домінуючу позу, хоча по-суті сам не перебував у вигідній позиції.

— Можливо так і здається, однак нащо мені чужа пташка? — Вільно відповів йому брат.

— Ти темниш, я тебе як облупленого знаю. Що ж нехай так. Як вона? — Андрій вирішив змінити тему, розумів, що правди від Віктора не дочекається, а брехень чути не хотів.

— Сам запитай. Вона стоїть за дверима. — Посміхнувся Віктор. Чоловік здивувався як це бран не відчув Зоїної присутності, в той час, як ві сам одразу її помітив. — Зоя заходь, нічого там ховатись.

Чорний одразу підвівся на ноги, обертаючись назад, бачив як несміливо дівчина ступила вглиб кабінету, як опустила погляд, боячись на нього навіть глянути.

— Зоє, з тобою все добре? Він нічого не зробив?

— Все добре. — Пошепки відповіла йому дівчина.

— Можеш забирати свою пташку додому. — Встаючи зі свого місця сказав Червоний.

— З тобою точно все добре? — Вкотре перепитав Андрій, доторкаючись до обличчя дівчини. Навіть для самого чоловіка така реакція була дивною, але бажання доторкнутись до неї було настільки сильним, що навіть він сам не міг перечити йому, хоча бачив, що дівчина не перестала його боятись.

— Ти повернешся зі мною? — Лагідно запитав він. Зої лише залишалось кивнути.

Вже біля самого виходу, дівчина повернула голову до Віктора, який з посмішкою спостерігав на ними.

— До зустрічі, пташко. — Підморгнув їй чоловік, нагадуючи про їхню домовленість.

— Лада тебе вже зачекалась. — Сказав їй Андрій, щоб хоч якось заповнити незручну тишу, що повисла між ними.

— Я не хочу з нею зустрічатись. — Відповіла йому дівчина, чим здивувала Чорного.

Що ж, як так, то він не наполягатиме на їхній зустрічі. Але пізніше обов’язково дізнається в чому таки справа.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍