Читати книгу - "Куплю тебе, крихітко, Олена Чжу"

22

Аня ще трохи сердита після дороги. Фиркає як їжачок, бурчить, що всі розучилися їздити, тільки й знають, як влаштовувати пробки на дорозі, коли пристойна жінка спізнюється до подруги.

– Пристойна? – мимоволі хихочу я.

– Хочеш сказати, що мені чоловіків треба записувати, щоби не забути? – не бентежиться вона.

Зате бентежуся я.

– Аню, я не про це... Ти не ображайся...

Вона гмикає:

– Так я така. Люблю чоловіків, вони люблять мене. Переспала з купою них, але… просто в цьому місті більше нема чим зайнятися.

Вона каже це з таким незворушним виглядом, що я пирскаю та починаю дзвінко реготати. Через якийсь час Аня підхоплює сміх. Жарт, відомий ще з нашого навчання в університеті. Тільки до цього її говорили іншим, а тепер уже й наш час настав.

– Дівчино, не підкажете котра година? – запитує гарненький хлопець, що жадібно обмацує поглядом струнку постать подруги.

– Не підкажу, – відповідає вона і, підхопивши мене під руку, тягне в бік бутіків.

Виглядає Аня сліпуче. Чорна маленька сукня, розшита різнокольоровими пір'їнами, підкреслює талію та стрункі ноги. Сріблястий поясок затягнутий так щільно, що нехай і невеликі, але гарні груди здаються вищими і повнішими. Ідеальне укладання, чорне волосся прямо блищить на сонці. Чудовий макіяж. Дорогі туфельки на підборах у формі чарочки. Подарував хтось із останніх залицяльників. Здається, з ним мене подруга навіть не знайомила, тільки відмахнувшись, сказавши, що там нема на що дивитися.

На руках Ані з десяток тонюсеньких металевих браслетів з протягнутими через метал різнокольоровими бусинами. Всі кольори веселки. Прямо літня красуня. Здається, я надто багато на них дивлюся. Це зауважує Анька та сміється:

– Ось розберешся з операцією, станеш трохи фінансово стабільною, злітаємо з тобою на курорт кудись у Туреччину. Там такого добра повні прилавки.

Я тільки зітхаю. Це для Ані до Туреччини злітати це як на дачу за місто. Для неї це найдешевший курорт. А ось мені й Туреччина здається чимось абсолютно нереальним та прекрасним.

Подруга розуміє все і відразу змінюється тему.

– Так, давай думати. Що там твій шеф? Дрес-код вводив?

Я не одразу розумію, про що йдеться. Потім трохи хмурюся та мотаю головою.

– Ні, Аню, звичайний діловий стиль. Це ж не новорічний карнавал чи ще.

Вона закочує очі:

– Поліно, прийом. Зрозуміло, що в офісі нічого такого. А далі у ресторані? Ти ж не підеш туди у спідниці та піджаку!

– Я б пішла, – недобре бурчу, вважаючи, що витрачати гроші заради такого випадку недобре.

І в той же час тільки зітхаю, бо нове вбрання дуже хочеться. Не дарма ж кажуть, що одяг дає можливість відчути себе королевою, справжньою леді, богинею... або ж нещасною обірванкою, яким життя не миле.

Аня знає про мій бюджет, тому заводить до бюджетного магазину, але водночас на свій вибір. Де й ціни не ламають, що треба нирку продавати, але водночас цілком пропонують якісний товар.

Я поволі перебираю товар. Відсуваю одну вішалку за іншою. Занадто химерно. Надто яскраво. Занадто тьмяно. Занадто нецікаво.

Я зітхаю. Та що таке?

– Пішли до іншого магазину, Аню.

Подруга не заперечує, я все бачу за її виразом обличчя. Насправді ходити з Анею по магазинах – це одне з найправильніших рішень у моєму житті. Вона, можливо, не має ідеального смаку стиліста, але при цьому має приголомшливу чуйку, чудово розбираючись: підійде вбрання під майбутній захід чи ні.

Ми вийшли та попрямували до наступної крамниці.

– Ти хоч уявляєш, що хочеш? – уточнює вона. – Так хоча б зможемо одразу виключити те, що не підходить.

– Воно має бути закрите, – бурчу я. – Щоб деякі не вирішили, що я вирішила здатися в чиїсь жадібні руки.

– Значить, викреслюємо білий колір, – гмикає подруга. – Не дай боже ще в нього біда із зором, сплутає з білим прапором.

Я морщуся. Зір у нього гарний. Як і решта. Ось із розумінням значення слова «ні» – великі проблеми.

– Ти білявка, – міркує Аня далі. – Отже, треба щось червоне. Буде гарно. Фігурка в тебе що цукерочка. Знайдемо туфельки на шпильці, будеш як лялечка.

– Червоне – це дуже зухвало, – мотаю я головою. – Кинеться, як бик, на червону ганчірку.

– Слухай, якщо це буде шокуюче міні та декольте, то кинеться. А якщо нормальна сукня, то ні, – обурюється Анька. – Ми ж розуміємо, що треба!

– Хоча б синє, – роблю вибір я.

– Як похмуро, – пирхає Аня. – Зовсім довів тебе цей козел.

– Сама ж кажеш, що якщо нормальна сукня, то не має значення який колір!

– Я такого не казала! Точніше, не так!

– А ти доведи!

Подруга здається готова тріснути мене сумочкою за бунт, але я хихикаю і залітаю в магазин. Тут уже вибір тішить око. Набагато більше симпатичних нарядів. Щоправда, і ціни починають кусатися. Але Аня пообіцяла, що додасть грошей. Інакше цитую: «Я буду як на голках, знаючи, що там ти гола розгулюєш перед цим статевозрілим самцем».

Я, звичайно, відразу обурилася, але Аня була непохитна.

Знаходиться синя сукня-футляр. Я надягаю її, кручусь перед дзеркалом у примірювальній. Продавець солов'єм заливається, що все чудово, як на мене шили. Але мені чогось не вистачає. Кидаю погляд на Аню, та морщить носика.

– Полю-ю-ю, – тягне вона. – Ну, не те. Якщо ти так хочеш від усіх сховатись, то давай до мене, так й бути, укрою від жахливого боса.

Потім йде черга зеленої зі спідницею-тетянкою. Бузкова до щиколоток. Навіть є сріблясте, але вона надто коротка.

В якийсь момент Аня не витримує:

– Стривай тут, я зараз.

І вислизає з примірювальної. Я тільки й можу зітхнути. Якщо Аньці щось на думку спало, то легше розслабитися та отримати задоволення. Через деякий час вона повертається з виглядом переможниці. У руках щось… Так, червоне.

– Аню!

– Міряй! Не вийдеш, доки не побачимо, як на тобі це сидить.

Я розумію, що Аня стане на дверях примірювальною як спецназ, тому покірно приймаю сукню з її рук. І… завмираю. Вона чудова.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍