Читати книгу - "Відродження-1, Кулик Степан"

Розділ 10

— Чого мовчиш?

— Так це всього двічі було, — знизую плечима. — Причому другий — сьогодні.

— По-перше, не всього, а аж двічі! — з притиском підвищив голос Алтай.

До речі, цілий дванадцятий рівень! Це я інфу про нього дивлюся, доки бандит намагається подіяти на мене голосом.

— А по-друге, хоч би й один. Важливим є сам факт! Ти гроші підняв, а в спільну касу не заніс! Знаєш, що за це буває?

Блін... Цікаво, хто ж це встиг стукнути? Якщо сьогодні я навмисне здобич світив, то вчора весь улов тільки Возген бачив. Але він не міг, сам же говорив... Хоча, у харчівні він не один працює. А у «Злиднів» скрізь очі та вуха…

— Що мовчиш? — продовжував тиснути Алтай.

Та пішов ти! Нічого я не порушив!

«Вітаємо! Вами самостійно відкрили навик «Опірність ментальним атакам». Отримано 1-й рівень. Опір ментальним атакам + 5%»

Прикольно. І такі вміння є? Це він, значить, мене на арапа брав, а я не піддався? Хе-хе. Оце я молодець.

— Ні. Не зрозумів... Сидор сказав, що будь-які чесно зароблені гроші не оподатковуються. В спільну касу відстібати треба тільки з шари.

— Чого? — Алтай недобре примружився. — Базар фільтруй, баклан. Ти хто такий, щоб слово пахана обговорювати? Я сказав: платити — значить, платитимеш. А за те, що надто розумний, віддаси половину. І не надумай філонити. Тим, хто хоче зі мною жартувати, стає не до сміху.

Бандит ще якийсь час свердлив мене поглядом, потім стукнув долонею по підлокітнику.

— Коротше. Щоб не було непорозумінь, Возгена попередять. Він сам, скільки треба відстебне. А ти не дуркуй.

Мені ці гроші тепер, що псу муха, але якщо відразу поступитися, підозріло буде. Тому, хто роками жив упроголодь і ледве зводив кінці з кінцями, віддавати 3-4 мідяки з кожного полювання має бути неймовірно шкода.

— Алтай! Побійся бога! — Додаю в голос жалю. — Не можна ж так. Половину забирати це взагалі не за поняттями.

— Ти мені поняття тлумачитимеш? — вишкірився бандит.

— Ну, давай, хоч третину... Мені ж щоб за щурами ганятися, треба добре харчуватися, особливо після здачі крові. А їжа у Возгена не дешева.

З цим Алтай не міг не погодитись. Так що задумався. Потім ухвалив рішення.

— Скільки ти можеш убити щодня?

— Десять… дюжину… може трохи більше. Як пощастить, — знизав я плечима.

— Десять… Круто. Я скільки разів хлопців посилав, максимум пару-трійку пристрелять. І як тобі це вдається?

— Сам дивуюсь.

— Гаразд, не хочеш — не кажи. Професійні секрети — святе, — не став випитувати Алтай і задумливо пошкріб підборіддя. — Гм.. Триста тушок на місяць. Це приблизно 150 монет… Гм… Непогано. Навіть дуже непогано. Гаразд. Зробимо так. Нічого в договорі не будемо міняти, все ділимо порівну. Але за це я тобі допоможу. Із цього дня можеш кров не здавати. Займайся полюванням і більше нічим не турбуйся.

А ось це добре. Я й сам планував відкупитись, але знову довелося б світити грошима. А так, усе без мене вирішиться. Хотів було погодитися, але в останній момент вирішив ще трохи планку підняти. Поки у бандита перед очима блиск монет не згас, а погляд раз у раз погладжує обкладинку журналу.

— А можна, щоб моя помічниця теж не здавала?

— Помічниця? — здивувався Алтай. Наморщив лоба, а потім розуміюче посміхнувся. — Принада? Так? Ти їх на живця ловиш? Вгадав? От хитрун!

Я не став відповідати, даючи можливість бандитові вважати, що він мене розкусив. Нехай тішиться. Може, добрішим буде.

Спрацювало.

— Гаразд. Її теж звільнимо. Але з умовою. Наприкінці місяця я чекаю від тебе грошей чи товару щонайменше на сто монет. Не добудеш — зі своєї частки розрахуєшся. Умова?

Можна подумати, я маю вибір. Тож мусів потиснути простягнуту руку… Подумки посміхаючись. Знав би Алтай, що той, кого він так завзято розводить на один срібний кредит на місяць, зараз має при собі більше п'ятдесяти золотих монет. Я навіть не втримався, викликав на хвилинку інвентар і помилувався зображенням гаманця. Точніше — на напис на ньому. «50.35.42»

Подумки перевів суму в мідяки і не зміг стримати посмішки. Півмільйона з хвостиком! Ось де справжній прибуток від полювання, а не продані Возгенові тушки. Але про це я, звичайно, помовчу.

— Задоволений? — по ходу мені не вдалося приховати від бандита радість, що промайнула в очах. — Це добре. Відібрати силою чи залякати — простіше простого. А щоб людина працювала не з-під палиці, а в радість і ділилася охоче… — Алтай трохи помовчав. — Думаєш, я собі кишеню набиваю? Знаєш, скільки в районі хворих, людей похилого віку, які навіть кров здавати вже не можуть? А їх усіх годувати треба…

Що?

Здивування, яке намалювалося на обличчі, викликало у Алтаю усмішку.

— От-от… Ніхто над цим не замислюється. Гаразд, вали звідси… мисливець. І не розпускай язик даремно. Не псуй нам імідж. Порядок теж треба підтримувати. А це простіше робити, коли тебе бояться.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍