Читати книгу - "Відродження-1, Кулик Степан"

Вийшовши надвір, я якийсь час стояв у розгубленості, намагаючись осмислити почуте. «Злидні» займаються благодійністю?.. Очманіти. Прямо не банда, а служба соціального порятунку. Розповісти комусь — не повірять. Втім, Алтай чітко пояснив про довгого язика. Та й кому розповідати? Горобчику?

До речі. Зачекалася, мабуть. Хвилюється…

Згадавши про дівчину, заодно згадав і про делікатеси, що чекають на вечерю. Проковтнув слину і додав крок. Бандити та щури почекають до завтра, а зараз я маю намір щільно набити живіт і гарненько виспатися.

Повечеряли ситно та смачно. Паштет танув у роті, немов улюблене Сашкою морозиво. Язик був ніжний, соус чудовий, булки — м'які з хрусткою скоринкою. Вино — в міру солодке, і залишало у роті приємний, терпкий присмак. А свічка, що горіла на столі, надавала пізній трапезі флеру казкової романтики. Ось тільки я був такий виснажений, що організм на присутність за столом дівчини не реагував. Від слова «зовсім». Навіть коли Сашка залізла на ліжко і багатозначно дивлячись на мене, почала розстібати ґудзики куртки, я лише знизав плечима, зауважив, що це вона дарма робить, бо ночі ще холодні, ліг поруч, повернувся спиною і через кілька хвилин спав сном праведника. Ага, того самого, з борделю.

Прокинувся від гуркоту.

Багатостраждальні двері, які я абияк навісив назад після візиту шпани, знову були зірвані з петель потужним копняком. А потім у кімнату увірвалося сліпуче світло електричного ліхтаря. Впіймавши його очима, я реально осліп. Бачив тільки якесь миготіння, розпливчасті тіні і червоні плями. Що, звісно, не прояснювало ситуацію.

Потім мене зірвали з ліжка і поставили на підлогу. Але лише для того, щоб сильним ударом під дих відправити на підлогу. Били обачливо, винятково для розуміння і щоб одразу налаштувати на правильну розмову.

Повалятися не дали, швидко підняли й одразу тицьнули в зуби. Знову ж таки, без злості.

Сашка злякано верескнула і затихла. Бити її, начебто, не били, але або кулак під носа сунули, або ножем пригрозили.

— Лось де?

Той, хто питав, був упевнений, що я майже осліп і нічого не бачу, а від цього має бути ще страшнішим. Я й не бачив… нічого… крім напису над головою.

Цвях. Фракція «Злидні». Рівень 6

А більше не потрібно. Не того рівня птах, щоб жах наводити. Особливо після розмови з Алтаєм.

— Глухий? — і ще один тичок у зуби. — Я тебе питаю: Де Лось?

— Не розумію… — відповідаю перше, що спало на думку, а сам оглядаюся. Судячи з підсвічених написів, крім Цвяха в кімнаті ще двоє. Третього рівня.

— Мало врізав? Додати?

— Я не знаю, хто такий Лось і не розумію, чому ти про нього питаєш у мене.

— Не ліпи горбатого, фуфел! — сердиться Цвях. Не знаю, що він хотів почути чи знайти тут, але результат йому точно не подобався. — Лось із пацанами пішов тебе провчити… і зник! Краще сам колись, не так боляче буде!

— Про що? — знизую плечима. — З'їв я їх, чи що?

Плюха прилетіла у відповідь миттєво. Я навіть не договорив.

— Розумний? Пащекуєш?!

— Сам же спитав… — втираю розбитий ніс. Долоня буквально свербить, так хочеться вихопити моргенштерн і укласти всю трійцю. Але, якщо слідом за шантрапою Лося пропаде ще й Цвях із спільниками. Який теж, мабуть, не робив таємниці зі своїх планів… Загалом перебір буде. Одна незрозуміла ситуація – випадковість, хоч і дивна. Але дві поспіль ... Тут знизанням плечима не відбудешся. Тож, тут і прямо зараз мені їх гасити не можна.

— Не віриш, приходь удень. Шукай. Якщо, як ти кажеш, Лось був тут і не один, хоч якісь сліди мають залишитися.

Ризикую. Горобчик постаралася відмити квартиру, але ж могла щось і не помітити.

Промінь ліхтаря ковзав по стінах, підлозі… Мені на якийсь час дали спокій. Я й не смикався. Сів на ліжко, намацав руку Сашку і притиснув заспокійливо.

— Гаразд, — ліхтар повернувся на місце, тобто вп'явся променем у вічі. — Я повернуся вдень. Молись, щоб твої слова підтвердились.

Вважаючи, що налякав достатньо, Цвях навіть не став мене більше бити, а повернувся і пішов. Підручні, не отримавши конкретних вказівок, пом'ялися трохи біля порога, але щойно грюкнули вхідні двері в під'їзді, метнулися слідом.

Я зліз із ліжка, підняв багатостраждальні двері і просто притулив до одвірка. Щоб протяг не гуляв. Потім знову ліг.

Сашка відразу притулилася збоку. Спершу лежала смирно, потім наважилася і поклала на мене руку. Виждала ще трохи і тихенько прошепотіла у вухо:

— Лео, як гадаєш: вони не повернуться?

— Навряд чи. Не видно нічого. Завтра — так, а сьогодні — навряд… Тож давай спати. А то останнім часом все якось не вдається виспатися.

Дівча помовчало трохи, а потім прошепотіло ще тихіше:

— Лео, а ти нічого більше не хочеш?

Трясця! Побачила в мені захисника та годувальника, і вирішила прив'язати надійніше? Використовуючи єдиний доступний та перевірений століттями спосіб? Гм... І що? Чому ні? Дівчина доросла, навіть для доокупаційних часів, гарна… і потриматися є за що… вірніше, буде, якщо відгодувати трохи. Ось тільки зараз зовсім не в тему. Надто багато навалилося на мене за останні дні. Тож із любощами ще трохи зачекаємо. Тестостерон із вух не хлюпає. Сам лише три дні тому кінченим доходягою був.