Читати книгу - "З роду старої крові, Анна Мавченко"

Щоки її почервоніли через незручність ситуації. Вона б із задоволенням зістрибнула, як це зробив щойно чоловік, однак щось їй підказувало, що в такому разі її задубілі ноги мають дуже низькі шанси вціліти.

Лорд незворушно підступив уперед, обхопив обома руками струнку дівочу талію та бережно опустив Корнеліюна землю. На диво, його цей послужливий жест аж ніяк не збентежив.

– Дякую! – видихнула білою парою сором’язливо Еллі й перевела погляд на статного широкоплечого незнайомця, що наближався до них важким квапливим кроком, закутаний у шари теплого одягу.

Спину його прикривало густе біло-сіре хутро нерозпізнаного звіра, імовірно, вовка – це додавало хижості й без того гострим рисам видовженого обличчя. Вузькі карі очі над кирпатим носом дивилися на світ суворим, настороженим поглядом, тонка лінія блідуватих губ згубилася між світлими вусами, що зливалися з густою недовгою бородою, в якій затесалося кілька білих дрібних сніжинок. На тонкому шкіряному ремені, вчепленому поверх щільної темно-коричневої туніки, з лівого боку звисала важка сокира, зроблена з дерева та якогось невідомого чорного каменю. Лезо давало гарний відблиск навіть у неяскравих променях вранішнього сонця й, здавалося, складалося з сотень дрібних граней, витесане грубо й водночас філігранно.

Оновлення 14.05.

– Доброго ранку, Ваша Світлосте, ласкаво просимо додому! – здоровань, вищий навіть на кілька сантиметрів за Інґвара, поважно вклонився.

– Вітаю, Утреде, як твої справи? Чув, Інґрід встигла народити сина, доки мене не було, – безсмертний вперше за весь час знайомства з Корнелією привітно всміхнувся, неміцно стиснувши в дружньому жесті плече чи то приятеля, чи то підданого.

– Так, – гордо випнув уперед широкі груди чоловік, – назвали Нілсом. Такий здоровань! Думав, Інґрід, бідолашна, не впорається. Але, хвала Перуну, жива-здорова знову літає по дому.

Еллі спробувала не виказати свого подиву, але на мить замилувалася таким рідкісним явищем як ясна безтурботність на обличчі завжди серйозного й часто похмурого лорда. Та й легкий рум’янець на щоках Утреда геть не в’язався з суворим образом грізного воїна, як вона спершу про нього подумала.

Загалом, дівчина просто відчула певну незручність і подумала, що їй варто ненадовго відійти, щоб дати цим двом більше волі для розмови, однак важка рука Хродґейра вчасно піймала її плече та змусила повернутися у стрій.

– Що ж, вітаю, вітаю! – посмішка на обличчі Інґвара стала ще ширшою. – Я теж із гарними новинами.

Й лише після цих слів Утред впустив погляд на Еллі, нахмуривши на мить свої густі світлі брови. Кілька секунд він вдивлявся в її обличчя, змушуючи дівчину почуватися ніяково, а тоді в глибині його очей спалахнуло чи то розуміння, чи то впізнання (Корнелія це чітко побачила, однак не збагнула причини таких нелогічних емоцій) – і зморшки на обличчі розгладилися. Утред поважно вклонився, як до цього перед лордом, і привітно мовив:

– Радий знайомству, Ваша Сві…

– Певен, що так і є, – перебив його поквапом безсмертний. – Але я ще не встиг вас представити. Цю молоду панну звуть Корнелією. Вона – моя цінна гостя, тож потурбуйся про те, щоб у Кам’яному замку їй зайвий раз не надокучали й видали все необхідне.

«Цінній гості» Еллі здивувалася. Але значно більшу увагу привернуло дивне звернення Утреда (хоч він і не встиг договорити) й у цілому його реакція на неї. З’явилося дивне відчуття, що цей чоловік знає дещо таке, чого принцеса сама ще про себе не знає. Ну або її підозрілива натура просто вигадує багато зайвого. Зрештою, в компанії малознайомих чоловіків жінці Середнього світу параноя і не таке здатна надиктувати.

– А це Утред, – Хродґейр поглянув на задумливу принцесу, забравши з її плеча свою здорову долоню, – давній хороший друг і моя вірна правиця. За моєї відсутності стежить за тутешнім порядком.

– Це доволі не складно. Тебе бояться достатньо сильно, щоб не створювати багато неприємних оказій, – спробував пожартувати Утред, однак жарт вийшов невдалий.

Корнелія лише більше задумалася над тим, що досі поруч із нею Хродґейр ще жодного разу не проявив себе як небезпечний, немилосердний убивця-воїн, як про нього любили шептатися в Колінорському замку. Так, у розмовах він подекуди трохи лякав своїм холодним тоном і грізним виглядом, однак не більше. Не те щоб вона хотіла побачити наживо його справжню, прославлену войовничу натуру, однак задумувалася над тим, чи не намагається цей чоловік навмисне втертися їй у довіру, ховаючи всі ті риси свого характеру, які могли б справді злякати. Хоча… Для чого це йому?

– Ми ще чекаємо на Ірвіса чи підемо додому? – прочистивши горло, уточнив Утред. – Інґрід ще звечора взялася готувати сніданок. Через вас моє ліжко цієї ночі здавалося як ніколи самотнім і холодним.

– Підемо, – сказав лорд, першим рушивши вперед. Корнелія і її новий знайомий залишилися йти трохи позаду. – Ірвіс доєднається до нас згодом. Я доручив йому простежити за розподілом провізії: треба, щоб її поділили порівно між Освордом, Мідасом і Кастерсолом. А нам із тобою ще необхідно обговорити деталі створення морських шляхів із територіями Південних племен. Найбезпечніших і найкоротших для перевезень великого вантажу. Ще потрібні люди для тривалого відрядження й судна, які ми зможемо там залишити.

– Хм… – неоднозначно видав Утред, почухавши свою густу темну бороду. – Знадобиться багато дракарів.