Читати книгу - "Фантастичні оповідання польських авторів про святого Миколая, Діда Мороза і..., Анджей Пилипюк"

Я випив занадто багато і залишився внизу сам. Я тягав собак за вуха, катався з ними, нарешті взяв свого улюбленого пса (усього чорного, зі смішною головою), погладив його по голові і почав говорити. Я назвав його Чорним. Чорний і Сірий. Це хороші імена для собак. Я розповів їм про власне життя, нудне і просте, як дорога через поле. Собаки мовчали. Чорний серйозно подивився на мене, і у п’яному видінні мені здалося, що я бачу в його очах воду — похмуру, охоплену вітром глибину, повну вирів, злу й неспокійну. Я нахилився і дмухнув йому в ніс. Він навіть не поворухнувся, старий сучий син.

Я не зачиняв їх у дровітні. Ліг, п'яний, як диявол, на підлогу і заснув між Чорним і Сірим. Останнє, що пам'ятаю, це писок і глибину спокійних очей. Я прокинувся один, на світанку, з болем у спині й тупим стуком у черепі. Ще ніколи я так не замерзав.

Собаки приходили щороку на Святвечір. Існує певний вид магії, який ми всі вітаємо. Це магія червоних трусів на випускному, чари щасливих випадковостей, прокляття чорних котів і удача сажотруса. Проста річ, яка додає життю кольорів і нічого не змінює, як ланцюжок на шиї дівчини, який робить її красивішою, хоча вона та сама людина. Маленька річ, яку ми завжди з радістю приймемо, щоб зробити наше життя красивішим. Я вважав собак на Святвечір простою ознакою, про яку не варто думати. Вони пахли селом, багнюкою та річкою, іноді були мокрі та брудні, каталися в снігу, як чотирилапі сніговики. Ми взяли їх з нашою мамою та Євою, щоб переконатися, що молока буде достатньо на Святвечір. Чорний і Сірий випили, лизали мені ноги, і я з ними засипав. Файно.

Я закінчив середню школу, але далі вчитися не пішов. Я одружився і швидко став батьком. Я з радістю спостерігав, як дворічний Міхал сідає на Чорного та катає його кімнатою.

Малюк тримав його за вуха, а Чорний лише схилив голову й слухняно крокував, ніби розуміючи, що несе найдорожчу людину на світі.

Я став технічним працівником у сусідній школі. Мою долю змінив хлопець з міністерства культури. Він приїхав у село, виступив на зборах літературного гуртка і сказав, що йому потрібні спомини робітників. Члени гуртка, один за другим, підходили до мене, повели на пиво і сказали, що я маю таку здатність говорити, як ніхто інший, то чому б і ні. Я сів і написав. Після трьох місяців мовчання я отримав листа від Спілки письменників, щоб я приїхав до Кракова і зустрівся з кимось.

Спілка знаходилась на вулиці Крупницької. Внизу був бар, де дим проїдав стіни. Мене зустріли гарно, інші чоловіки у світлих сорочках тиснули мені руку, як важіль однорукого бандита. Нарешті з'явився президент, привітав мене і сказав, що я виграв конкурс, що у мене є публікація і реальні гроші. Тієї ночі я влаштував вечірку, і коли я встав з ліжка, зі свинцевою головою та обпаленим горлом, то знав, що вже нічого не буде як раніше. Я зробився письменником.

Почав я з облаштування кімнати. У нас була кімната на першому поверсі, з трикутним вікном і купою мотлоху, який валявся на скрині та по шафах. Зніс усе в дровітню. Від сільського голови мені дістався довоєнний письмовий стіл. Я купив друкарську машинку, прес-пап'є, папір, авторучку, м’яке крісло, светр-водолазку, попільничку, лампу, урну для сміття (використовується рідко) і багато книг, які розставив на полицях. Коли все було готове, я запалив, радісно забарабанив на машинці і відчув себе Хемінгуеєм.

Я писав про селянську працю на землі, про пошану до землі, дощ, серця червоні, як прапор, пестився з землею, як з пухкою цицькою. Я тяжко згрішив проти справедливості й літератури. Це я завжди знав, навіть під час алкогольних світанків, горілчаних тремтінь, між одною та наступною цигаркою, я знав, Бог мені свідок, що я топчу квіти селянським чоботом. Але завжди була ця чарівність, за якою я охоче йшов – солодка магія авторських вечорів, повага, ревнощі, що гріли спину. Я заплатив за це важкуватими словами та жартами про євреїв, які виплюнув з себе одного березневого ранку. Тепер, коли мене вигнали навіть зі словників, я не знаю, шкодувати про ті дні чи насолоджуватися спогадом.

Ми пили на Крупничей, аж стіни скрипіли. Я прокидався на підлозі, на столі, біля ліжка, в сірому повітрі і з водневою бомбою в голові. Я побував у палатах, детоксикаційних центрах і поліцейських дільницях, і у мене було враження,нібито я будую легенду про простого письменника, того, хто написав шедевр однією рукою, схопив склянку іншою, а відразу за тим - юбку. Жінки, звичайно, були. Я міг зламати собі шию, просто дивлячись на них. Докори сумління зникали вранці разом з горілкою.

Після другої книжки (вона називалася "Вечірнє поле" і розповідала про селянську родину, яка потрапила у вир міського життя, і я чесно не знаю, чи вдалося комусь докопатися до останньої сторінки) я знайшов, з ким жити вічно. Вона закінчувала навчання, мабуть, полоністику, і ходила за мною, як муха за коров’ячим хвостом. Нарешті я прийняв її, і ми трахалися в кімнаті на четвертому поверсі готелю.

Дружина заковтувала брехню, як спанієль лайно. Тоді я любив її настільки, наскільки міг, і ніколи не покинув би. Вона була моєю жінкою, матір'ю мого сина, моїм яблучком, моєю зіркою. Напившись, я дивився на Місяць і бачив бліде, але усміхнене обличчя Міхала.

З іншого боку, моя студентка була цілком нормальною — невисокою, миловидною, з колінами під самим горлом. Я сказав їй дві речі, яких вона повинна дотримуватися: одна — я ніколи не покину Алю заради неї, а друга — ні за яких обставин вона не повинна телефонувати до мене додому.

Я приходив до неї, коли хотів, і зникав на тиждень, два, місяць і повертався, коли хотілося. Іноді ми їздили на вихідні – я розповідав Алі про літературні заходи під відкритим небом, зустрічі та вечори в інших містах. Я трахався з Малою по всій Польщі, Татри тремтіли, море хвилювалося, а я танув у солодкій безкарності.

Мати старіла і згасала. У перший Святвечір Герека[52] я побачив за столом стару жінку з натягнутою та блискучою шкірою. Під моїми повіками поселилася тінь. Я зробився гостем у домі, але собаки продовжували приходити. Міхал грався з ними. Дружина явно боялася їх.

- Як давно приходять ці собаки? –