Читати книгу - "Фантастичні оповідання польських авторів про святого Миколая, Діда Мороза і..., Анджей Пилипюк"

- Тоді чому вони не змінюються? Подивись на них. Рік тому вони виглядали так само, як і п’ять років тому. Ну, подивись і скажи, що ти цього не бачиш.

Я був трохи напідпитку. З-за столу я бачив світле волосся Міхала та чорну спину Чорного.

- Звідки, - буркнув я, - тільки подивися. Вони помітно змужніли. Скріпли. Сірий був, ну, на чверть менший, ніж зараз. Подивися, які у нього великі ноги і скільки жиру під животом.

Сірий підняв голову й розумно подивився на мене.

— Це сільські собаки. — Аля ніколи не підходила до мене, коли я була п’яна. Цього разу вона мене торкнулася. Я відчув її холодні руки на своїй шиї. — У них гладке хутро, без подряпин, вирваної шерсті. Вони виглядають так, ніби прийшли з дому, де є хазяїн, де за ними дивляться.

- Тоді, може, вони не сільські собаки? Не всі, хто живе на селі, селяни. Можливо, це собаки лікаря чи ксьондза. Або ж тих, у кого тільки дача. Господи, я не знаю, вони приходять і все. Вони тобі заважають?

У мене склалося враження, що Аля їх дуже боїться.

- Але ти бачив їхні очі? – сказала вона. — У них молоді очі. Завжди однакові.

Я її більше не слухав. Моя голова опустилась між ліктями. Вранішнє похмілля гасало по черепу. Аля переклала мене в ліжко - я спав в сорочці і трусах, від мене смерділо, ніби в гної викупався, а в роті пил і пліснява. Я забив клин соткою, і по мені пробіг підбадьорливий дрож. Я спустився вниз. За вікном прокидалася зоря. Ліжко Міхала було порожнє.

Похмілля мене одразу покинуло. Я розбудив Єву. Перевірив будинок і сарай. "Це собаки, це собаки забрали його", — нарікала Аля, і вперше мені захотілося прикласти в цей червоний колодязь із сліз. Я вийшов на вулицю лише в сорочці, штанях і з цигаркою. Далеко ходити не довелося, бо Міхала знайшли.

Він сидів біля річки і кидав у неї каміння. Побачив мене, підвівся, махнув рукою — хлопець був у святвечірньому костюмі. Пневмонія готова, подумав я, або ще щось гірше. Я ставив запитання, які задав би кожен. Я стояв перед Майклом, не знаючи, обійняти його чи вдарити.

- Я пішов гуляти з собаками, — впевнено пояснив дев’ятирічний хлопчик, — із собаками і…

- Почекай, я подзвоню мамі. Вона помирає від хвилювання...

Аля, звісно ж, ​​в істериці, прибігла, схопила Міхала й трясла, иов дитина знайдену ляльку.

- Залиш хлопця. Ну, Міхале, ходімо. Чаю вип'єш і ляжеш спати, та все. Далі, далі, — я схопив його за руку і потягнув додому. — Що сталося з тими собаками?

- Я пішов на вулицю пограти. Я грався з собаками і зі старим, що живе в річці.

Я наказав йому не говорити дурниць. Я ж був відповідальним за налагодження справ у родині. Міхал насупився й мовчав, поки не випив чаю. Він виглядав скривдженим.

- У річці живе пан. Схожий на тебе, тільки старший. Старший і смішний. Він розповідав мені історії про те, як ви були молодими і разом рубали дрова, і як ви крали сигарети з шафи. І ще він сказав – хлопчик грався склянкою – що, ну, сказав, що ти повинен сказати, що я повинен сказати, що ти повинен горіти, а не перетравлювати. Горіти, згоріти, щось таке. Але не перетравлювати, не набивати собі рота і не перетравлювати. Ось що він сказав, а потім пішов і забрав собак. Він зігрів мене. Я теплий. Я не застудився. Пан з річки гарячий.

Я дав Міхалові ляпаса. Він упав зі стільця. Я вийшов. Перший день Різдва я провів у єдиному відкритій пивній за одне село далі. Повернувся я на сильному газі, викурив внизу п’ять сигарет і вибачився перед Міхалом. Я обійняв побиту голову хлопця і вилив на неї всі свої сльози.

II

Розлучився я в 1975 році, на піку моєї популярності, коли мої книжки виходили тиражем у двісті тисяч примірників. Мала закінчила навчання. Я влаштував їй гарну роботу в і тихо прошепотів їй, що вона знайде людину, яка забезпечить їй мир і процвітання. Вона залишилася глуха до моїх пропозицій і хотіла продовжувати трахатися і їздити по Польщі. На якусь мить я задумався, чи відставити Алісу – моя дружина робилася потворною, а роки перетворили її на засохлу маріонетку. Я цього не зробив, а на початку 1974 року Мала порушила друге правило.

Задзвонила з повною дурницею. Їй потрібен був номер подружки, колеги, когокурвазавгодно. Я відповів, я був на газі, я грюкнув слухавкою. Я вскочив у машину — Мала жила в однокімнатній квартирі в Козлувку, яку я для неї зняв. Перш ніж вона встигла відкрити рота, я вдарив її так сильно, що хмара червоних крапель закружляла в повітрі. Вона не впала, вона стояла безмовна, ніби не могла повірити в те, що відбувається. Я продовжував бити її, поки вистачало сил. Вона не намагалася кричати, вона просто впала до моїх ніг. Я вдарив її кілька разів ногами, вона розплакалася, тоді штовхнув її на спину і бив відкритою долонею, поки вона не замовкла. Я піднявся. Злість зникла. Мала тремтіла й хапала ротом повітря.

Я сказала їй, що вона повинна піти геть з мого життя, дав їй місяць покинути квартиру і зачинив двері з іншого боку. Пішов на Крупничу, випив трохи й заснув за столом, бурмочучи прокльони на адресу жіночої дурості. Друзі перенесли мене спати. Напівпритомний, я почув голоси, що сповіщали про бурю.

Мала пішла у міліцію. Я здвинув весь світ з посад, уникнув арешту, але Аліція про все дізналася. Сільська простота, за яку я її любив, обернулася проти мене. Через місяць справа про розлучення потрапила до районного суду.

З Малою я все владнав швидко. У жінки розум бере гору над злістю - вона обчистила мені кишені, але звинувачення зняла. Не знаю, чи є в неї хтось, навіть не знаю, чи вона жива. Мала залишилася як добра пам'ять. Погані спогади, пам'ятайте, прилипають до нас, як реп'яхи.

Я погодився на розлучення. Адвокат сказав, що перемога була б дивом, а затягування справи лише збільшило б витрати. Через дитину почалася війна. Міхал був достатньо дорослим, щоб розуміти, що відбувається. Йому потрібен був батько і потрібно було зрозуміти,