Читати книгу - "Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович"

усвідомлення часу, простору, зміни в оточенні, без врахування речей пирію: голоду, насичення, повітря і світла. Словом, пирій плюс нескінченність. Нескінченність, звичайно, в масштабах пирію. А все духовне життя. Зовнішнє і внутрішнє. Тут навіть у людському вимірі можна говорити лише про нескінченність. Отже, маестро, є градації. Ти ж не будеш наполягати на тому, що сприйнятливість явищ однакова для тебе і для Василя, або для мене і для тебе. Не ображайся, любий, але мій світ у порівнянні з твоїм такий же великий, як галактика у порівнянні з метеоритом, або, якщо хочеш, як земна куля у порівнянні з головкою шпильки. Як тут оцінити цінність світу звичайного волоцюги? Де його розмістити на відстані між пирієм і мною?..

Вільчур похитав головою.

– Можеш помилятися, друже.

– Можу, але не хочу.

– Не завжди людині бракує того, чого вона не висловлює або не може висловити. Далеко не кожен здатний словами конкретизувати свої думки, почуття чи відчуття…

Омела стенув плечима.

– Виходячи з твоєї гіпотези, ми можемо також припустити, що пирій, равлик або головка капусти переживає неймовірні емоції і дістає запаморочення від задоволення, слухаючи концерт ля мінор Шопена. – Ні, darling. Вибач, але такої концепції прийняти не можу. Дозволь мені надалі покладатися на те, що я можу емпірично стверджувати. Якщо я комусь впакую голку в найм’якшу частину тіла на кілька сантиметрів у глибину і цей хтось ані голосом, ані виразом обличчя не виявить, що це помітив, я стоятиму на тому, що він цього не помітив. Якщо до когось звертаюся вишуканою англійською: Vous êtes, mon cher, le plus représentable crétin au monde[60], а він на це мені відповідає, що при собі не має сірників, я буду переконаний, що італійська йому чужа. Іншого способу перевірки у мене немає. Зрештою, на біса мені шукати інше? Якщо такий пройдисвіт виходить вранці з дому і бачить пурпур сходу сонця, драпірування опадаючого туману, поля збіжжя, які ледь хвилює вітерець, і замість того щоб стати з відкритим ротом у захопленні, він вигукує: «Дикі кабани повністю зрили цибулю!..» – то, вибач мені, графе, але я не бачу жодних доказів того, що він бачив схід сонця. Один у давнину казав, що скільки мов ти знаєш, стільки разів ти людина. Я б змінив це: скільки можеш бачити явищ, стільки разів ти людина. Природно, лише в цьому випадку, якщо спостереження стане основою думки. Подумай над цим, dottore, і визнай мою рацію…

Подальші аргументи Омели перервало повернення Василя, який приніс згадану пляшку. З цього моменту вся увага Омели зосередилась на ній, і він навіть став заохочувати Вільчура йти дивитись на той чебрець.

– Я сам тут усе впорядкую, – запевнив він.

Коли Вільчур і Василь вийшли на стежку вздовж ставка, професор запитав:

– То про що йдеться? У тебе якісь проблеми з батьком?

– Не так, щоб проблеми, – сказав Василь після деяких роздумів, – я ще невпевнений, ще нічого не знаю. Але мій батько останнім часом робить якісь розрахунки, мовчить і постійно кудись їздить.

– То що із цього?

– Я просто не знаю, – неохоче пробурмотів Василь.

– Чому це тебе хвилює? Їздить, має свої справи і все.

Василь, покусуючи зламану травинку, довго мовчав.

– Можливо, свої справи, – обізвався він нарешті, – а може, й мої… Батько ще під час Великого посту згадував, що настав час мені женитися.

Вільчур розсміявся.

– А ти не хочеш?

– Чого я не хочу? Відомо, коли прийде пора, кожен мусить женитися. Але не так.

– А як? – запитав Вільчур, якого розвеселила прозора дипломатія Василя.

– Ну, це не зовсім так, щоб батько шукав. Батько буде дивитися на те, щоб була багата й працьовита.

– А ти б хотів бідну й ледачу?

– А навіщо б їй працювати? Чи мало бабів у домі? Хліб їдять, то нехай працюють. А чи бідна, чи багата – мені все одно. Гроші – річ набутна.

Професор нахилився над канавою, густо вкритою дрібними фіолетовими квітками.

– Ой як зацвіло!.. Стільки її тут!.. Ну, то що я можу тобі порадити, як допомогти?

– Поговоріть з батьком. Нехай заспокоїться. Бо пізніше, якщо він упреться, то його ніхто з місця не зрушить. А якщо зараз з ним поговорити, то, може, й махне рукою і скаже: «Не буду втручатися, хай сам вибирає собі…»

Чебреця було так багато, що Вільчур присів і жменями рвав його у свій кошик.

– Ну гаразд, – задумливо відповів він. – Я поговорю з Прокопом. Сам знаєш, що бажаю тобі добра. І звичайно, кожен повинен вибрати собі дружину відповідно до власного серця… Маєш рацію – гроші щастя не дають… Ти маєш рацію… Я поговорю з Прокопом.

Ще цього вечора трапилася можливість виконати свою обіцянку. Мельник, як це він часто робив, прийшов у прибудівку на балачку. Справді, ця бесіда минала здебільшого у мовчанці як Вільчура, так і Прокопа, мовчанка, яка час від часу порушувалась якоюсь інформацією чи зауваженням про події дня, про людей, про справи в околиці.

У певний момент Вільчур запитав:

– Скажи мені, Прокопе, що то ти за змову готуєш останніми днями? Десь їздиш і їздиш, цілими днями тебе немає у млині. Аж дивуються всі.

Прокіп хитро глянув на Вільчура і, щоб виграти час, почав дуже уважно скручувати цигарку. Він повільно насипав махорку на великий клапоть паперу, повільно товстими пальцями рівномірно її розгладжував, скручував, лизав край паперу, заклеював і нарешті запалив. Тоді відповів:

– А от так, їздив поглянути, що люди роблять, як живуть. Хіба не маю права?

– Звичайно, що їздити – вільно, але вважай, щоб люди нічого поганого не подумали.

– Що вони поганого можуть подумати?

– Хто це може знати? Можливо, знайдуться й такі, хто запідозрить, що ти до якоїсь дівчини їздиш.

Вільчур засміявся, а Прокіп сплюнув, не приховуючи свого роздратування.

– Тьфу, на злі язики управи немає. Де мені там до дівчини? До могили ближче. Мені там не в голові такі бабські речі.

– То, може, не для себе шукаєш дівчину? – підступно запитав Вільчур.

– А для кого мав би шукати? Чи ти думаєш, що я збожеволів?

– Ну, може, для Василя.

Старий знизав плечима.

– Що ж я для нього маю шукати? Нехай сам собі шукає. Він з нею буде жити, не я.

– Оце, ти мудро сказав, Прокопе. Але зараз то я справді дивуюся, куди ти їздиш, що ти там готуєш… Ну, признайся.

Мельник поглянув на нього скоса і всміхнувся:

– Ти надто цікавий, але прийде час – і дізнаєшся. Про це і йдеться, щоб для тебе це була таємниця.

– Для мене? – з недовірою запитав Вільчур.

– Саме так, для тебе.

Нічого більше з Прокопа не можна було витягнути. Зрештою, Вільчур не докладав великих зусиль, був задоволений доброю новиною для Василя, про яку він і повідомив його наступного ранку. Він не думав, що хлопець прийме її з такою великою радістю. У Василя аж очі заблищали, і він почервонів.

– Справді батько сказав, що не хоче в те вплутуватися і щоб я сам собі жінку шукав?

– Правда. Він сказав: «Не я буду з нею жити, він буде. Нехай сам собі вибирає».

Василь задумався і покивав головою.

– От… мудрий батько… Не даремно стільки років прожив на світі…

І з цього моменту