Читати книгу - "Ставка ненависть, Стефанія Лін"

Глава 18

Я ледве дочекалася коли повернемося у місто. Не знаю як пояснив Поузі іншим чоловікам відсутність Еріка, але й не важливо. Головне — помста відбулася. Що я відчуваю? Складно сказати. Не всім у двадцять два доводиться пережити те, що пережила я. Не всі наважуються на подібне й ховають секрети у голові. Хоча, жалітися не буду. В якомусь сенсі стало легше. Не знаю чому, і не хочу. Яка різниця, якщо все вже сталося? Єдине, що турбує — стан Деймона. Чи не ненавидить він себе за те, що зробив? Це ж через мене, бо я не змогла довести справу до кінця, а він просто поруч був, страхував. Чи не змусить та мить на яхті прокидатися уночі в поту?

У квартирі Деймона нас очікує сюрприз. Дуже невдалий, принаймні для мене, бо я точно не очікувала після вендети побачити Айлу у вітальні, яка розкинулася на дивані в червоній білизні. 

— О, Ліліт, — одразу промовляє, бо я першою заходжу у квартиру.

Від шоку й слова гублю, тож бурмочу вибачення та мчу у свою спальню. Погано, що двері так і вибиті, тож я бачу Айлу все одно. 

— Що ти тут робиш? — голос Деймона спокійний, як не дивно. 

— Скучила.

Не знаю як реагує він, та судячи з тиші не зовсім так, як розраховувала Айла. Притуляюся до стіни, щоб ні він, ні вона не бачили мене. Не хочу заважати з'ясовувати стосунки.

— Ти не вчасно скучила, — відрізає врешті.

Айла встає. Бачу, прямує до нього. Судячи зі звуків дівчина цілує його. Тиша западає, а я затримую дихання. Відповідає їй? Знову побіжить на поклик, бо вона вміло ним маніпулює? 

— Не буває невчасно для нас, — наче кішка муркоче. 

— Навіщо ти прийшла? — втомлено лунає.

Нам з Деймоном би зараз відігрітися, кави випити, а потім у гарячу ванну і до ранку фільми дивитися, а не Айла у вітальні. Але якби сильно я не хотіла її прогнати, не можу. Вона важлива для його серця, важливіша за усе, тож… я просто тихо слухаю. 

— У мене є вигідна пропозиція, від якої я, мабуть, не певна, що відмовлюся. Хіба, ти зміниш мою думку. — грайливо лунає.

— Думку стосовно чого? 

Деймон відштовхує Айлу й спирається на спинку дивана сідницями. Його руки складені на грудях, погляд важкий. Те, як він дивиться на дівчину, не лякає її. Вона звикла до його настроїв. 

— Одружися зі мною, Деймон. Я кину все заради тебе.

Він вигинає брови.

— Тобі запропонували заміж? 

Айла широко усміхається.

— Так. Ерік Доран.

Від шоку я й слова вичавити не здатна. Деймон, варто визнати його холоднокровність, не реагує ніяк. Немов ми тільки що не штовхнули теоретичного чоловіка Айли в океан. 

— Власник корпорації з виготовлення пластику? — вигинає брови. — Йому скільки, сорок? 

— Батьки тиснуть, — відрізає вона. — І Ерік теж. Але я не могла погодитися, тому що кохаю тебе. Якщо ти станеш моїм нареченим, всі заспокояться. 

— Стану нареченим? Після того, як кинула мене? 

— Це не вперше. — м'яко муркоче й робить крок до Деймона. — Це сутність наших стосунків.

Поузі хитає головою. Запускає пальці у чорне волосся, розтріпує його. Я не бачу очей, але впевнена, зараз темно-сині океани здатні випатрати душу. 

— Мені набридло. — втомлено каже. — Я від самого початку знав, що наші стосунки приречені. Але ти не здавалася, і я подумав, що все вийде. Тільки ми двоє помилялися, Айло. Ніхто з нас не впорався, не зміг, попри спроби Евана та Лілі допомогти. Мабуть, не судилося. Тому що я не можу бути твоєю іграшкою. Втомився від нової Айли, якою ти стала. Я кохав тебе, — кожне його слово завдає Айлі удар, але я не бачу страждань. Він не зачіпає її серця. — Кохав так, що був готовий на все. 

— Тепер не кохаєш? — ображено лунає.

— Не знаю. 

Він так гірко зітхає, мені хочеться опинитися позаду, обійняти й пообіцяти, що все налагодиться. Адже я бачу — ця розмова розбиває його серце. 

— Є дівчина, — каже Деймон на Айлу дивлячись, твердо, прямо, — і якось сьогодні я зрозумів, що мої емоції до неї сильніші за кохання до тебе. Я й сам не розумію…

— Дівчина? 

Ігнорує її питання.

— Успіху зі шлюбом, Айла. Нам час припинити мучити одне одного. Еріку пощастило, передаси привіт.

Я шокована.  Окрім того, що буквально кілька годин тому ми спостерігали за Еріком, який пішов під воду, Поузі вистачає сил розірвати стосунки з Айлою, і ще й плюнути долі в обличчя. 

Дівчина не вірить, що він відштовхує її.

— Це вона? — помах голову у мою кімнату. Тішусь, що стою так вигідно: я їх бачу обох, а вони мене ні. — Ліліт? 

Поузі хмикає.

— Тебе не стосується. Прощавай. — із сумом додає. 

— Повірити не можу. — сичить дівчина. — Ти проміняв мене на власну тінь? Вона ж виглядає так, наче з підвалу вибралася.

— Я не казав, що це Ліліт, — наголошує. — Ніхто не давав тобі права ображати її. — встає й робить крок до Айли.

Вона психує, хапає одяг й вилітає з квартири. Тоді зі спальні виходжу я й коментую його останні слова:

— Бо з цим любиш справлятися ти, — хмикаю.

Деймон ховає руки у кишені джинсів.

— Вірно. Врешті, ти моя, от і роблю те, що можу.

— Деймон?... — він розуміє, що хочу запитати.

— Не хвилюйся про Еріка. 

— Але вона навряд знайде свого майбутнього чоловіка.

— Її проблеми.

— Ти ж кохав її, що сталося? 

— Ти ж слухала розмову, що сталося? 

Хмурюся.

— Уточни. — мій голос сповнений благання, сподівань. Так страшно почути відповідь. Страшно дізнатися хто ж та, яка змогла виштовхнути Айлу з його серця. Я гадала це неможливо. Гадала, він так сильно кохає її, що ніхто й ніщо не змінить цього. Не знала, що його справжні емоції від їх стосунків такі, як пояснив їй. 

— Та дівчина — ти.

Спершу я не здатна вдихнути. Потім відчуваю біль у серці, а згодом у тілі. Такий, від якого всі-всі кісточки ламає. 

— Та дівчина — я…. — повторюю.

Просто в голові не вкладається. Ми стоїмо одне навпроти одного, між нами буквально кілька кроків. Він тільки що прогнав Айлу, яка сама прийшла до нього. Він знищив Еріка буквально, коли я не змогла. Він поруч, як завжди… і…та дівчина — я. Та, до якої відчуває більше емоцій, ніж кохання до кохання його життя? 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍