Читати книгу - "Будь мені тайною, Марина Тітова"

А може й не зовсім фіаско? Помічаю біля ліжка на підлозі... магнітик із дельфінами. Мчу його звідти підняти.

— Ой, дельфінчики. Як вони тут опинилися? — хитро промовляю, збагнувши, що може не все було втрачено.

Зеленоока бентежно відводить свій погляд, а я вирішую діяти швидко.

— Ой, а ось і моє загублене, — вдаю подив, знайшовши, там, де і залишив — під ліжком, свій дармовис із ключами у вигляді янгольських крил.

— Але ж це не навушники...

— Переплутав. Однак це набагато важливіше для мене, — кажу, дивлячись дівчині в очі, вклавши у слова певне особливе значення. Вона ж, знерухомівши, вивчає віддалено річ у моїх руках. Річ, яку вона сама колись мені подарувала, віддячивши за мої маленькі подаруночки.

— То навушники... не треба шукати? Це все? — вимушено лунає її голос, зрадницьки видавши з тельбухами її хвилювання.

— Ні. Не все. Поговорімо, янголя, — в одну мить долаю між нами відстань, прагнучи опинися біля шатенки.

Та вона відсахується від мене, наче від чогось страшного.

— Не називай мене так! Янголи на небі!

Не розумію підґрунтя її слів. Чи, бува, не про тих янголят вона, котрі так і не народилися?..

— Раніше тобі подобалось, що я тебе так кликав.

— Раніше було раніше. Зараз не треба. Це все? Ти знайшов все, що загубив?

— Ні, — твердо лунає моя відповідь. — Найголовніше ще не повернув.

— Що це і де воно може бути?

— А ти не здогадуєшся? Це ж ти, — зважившись говорити без натяків, остаточно спантеличую Ліку, котра втрачає контроль над собою й демонструє емоції. Порцелянове личко з ідеальними пропорціями та чіткими вилицями, багряніє за мить.

Вирішую діяти негайно та хоробро. Хай, навіть, звинуватить мене у нахабності! Але я маю достукатись до серця вродливиці.

— Янголя, досить удавати, що ми ніхто один для одної. Я не можу більше прикидатися та тримати себе в руках, — торкаюся її талії зап'ястком руки, котра тримає дармовис і магніт, а іншою рукою обхоплюю дівоче гостре плече.

— А ти намагайся, бо тобі час йти, — впираються її руки в мої груди й вона відвертається, намагаючись не дивитись на мене.

— Не можу. Я не пробачу собі, якщо поїду, не поговоривши з тобою. Ти часто... часто мучиш мене у снах, живеш у моїх думах. Я досі згадую про тебе. Щодня... — дозволяю доторкнутися кінчиками пальців до тонкої шиї та лінійно піднятись до щоки. — Янголе мій, я сумую за тобою. Дуже.

Раптово її голос стає криком:

— Не називай мене так! Я ж просила!

— Чому? Поясни.

— Бо все це в минулому.

— Справді? Якщо все в минулому, то чому магнітик не на холодильнику, а тут? — показую те, що досі тримаю в долоні, привертаючи рухом її погляд. — Як він сюди потрапив? Чому?

Дівчина, з волоссям, що віддає золотавим відтінком на світлі, несподівано наважується подивитись на мене. Ліка намагається зобразити відчуженість, втім, через вологу, що скупчилась на її очах, їй це не вдається зробити.

— Якщо сам мучишся, то мене хоч не муч. Чи ти мало приніс мені болю? Хочеш ще?

Дармовис і магніт ховаю у кишені куртки. Шпарко обхоплюю її лице обома своїми долонями.

— Навпаки я хочу зробити тебе щасливою. І не бреши, що ти щаслива. Я бачу, що це не так.

— А що ще ти бачиш? Ось це бачиш?! — демонструє вкотре обручку на пальці.

— Не бачу нічого, крім твоїх заплаканих очей, — утираю її сльози, що покотилися щокою.

— Це через тебе...

— Бо ти досі не байдужа до мене?

— Бо ти нагадуєш мені про мої помилки!

— І що ти вважаєш помилкою? Зустріч зі мною? — питаю прямо й чекаю покірно на відповідь. А Ліка наче навмисно її відтягує.

— ...Ні, — зрештою зривається з її вуст.

— Тоді що ж? Я ось вважаю помилкою те, що відпустив тебе, — вклавши у кожний рух ніжність, занурююсь рукою в дівоче волосся.

— Не вдавай, що не розумієш. Я про аборт. Я шкодую про це.

Ступінь мого збентеження досягає піка.

— Не розумію...

— Та годі тобі! — ллються рясно дівочі сльози, котрих вона вже не приховує. — Спершу сам кажеш мені це зробити, а тепер дивним чином забув про свої слова?

Ліка за секунду вислизує з моїх рук, наче в'юнка рибка. І цього разу відстань між нами я не скорочую.

— Про які слова свої забув? Який аборт?

Мені стає нічим дихати. Я геть нічогісінько не можу збагнути.

— Облиш грати дурника! Чи ти п'яним був, коли я написала тобі про вагітність?

— Ти мені писала... про вагітність? — щиро дивуюся. Отже, Марфа сказала правду, коли говорила, що Ліка втратила дитину... Мою дитину... Проте, ймовірно не втратила, а позбулася її...

— Господи, Сашо, давай без театру одного актора. Після того, як ти велів мені припинити наше спілкування й більше не телефонувати та не писати тобі, я все одно тобі писала. Я дуже довго думала, чи повідомити тебе про свій стан, чи ні. Та я не могла не зробити цього. І я написала, а ти... А ти велів зробити аборт і здійснив грошовий переказ для цього. Що, тобі пам'ять відшибло?